Путильщина – смарагд Карпат

    Гуцул невідродний, вірний син своїх гір.Серцем і духом пов’язаний тісно з гірською природою; Карпати й гуцул у них — це щось одне, нерозлучне. Всім серцем любить гори, а до їх краси долучує себе, свою барвисту ношу, свої звичаї, обряди й вірування. Гори для нього не лише джерело краси, але й життєвої мудрости, природа гірська — для нього книга, з якої черпає усе, що йому потрібне в житті. Знав: життя — це безпереривна праця і вічна боротьба; багатий — хто працює, сильний — хто бореться і перемагає; гуцул шляхетний і мужний, в його серці доброта і любов до рідних та всього, що своє. Вони перлами блистять і чічками цвітуть. В очах гуцула велич і краса гір, у його думках орлині лети…

    Гуцул невідродний, вірний син своїх гір.Серцем і духом пов’язаний тісно з гірською природою; Карпати й гуцул у них — це щось одне, нерозлучне. Всім серцем любить гори, а до їх краси долучує себе, свою барвисту ношу, свої звичаї, обряди й вірування. Гори для нього не лише джерело краси, але й життєвої мудрости, природа гірська — для нього книга, з якої черпає усе, що йому потрібне в житті. Знав: життя — це безпереривна праця і вічна боротьба; багатий — хто працює, сильний — хто бореться і перемагає; гуцул шляхетний і мужний, в його серці доброта і любов до рідних та всього, що своє. Вони перлами блистять і чічками цвітуть. В очах гуцула велич і краса гір, у його думках орлині лети…
    Проходили віки над горами, а гуцул жив тим самим буйним життям, яким жили його пра-предки. Нічим були для нього несамовиті бурі зимові, що виривали з землі вікові дерева, і літні громовиці та повені, він не лякався їх, як і не лякався звірів у лісах…
    Одне тільки непокоїло його: підсвідомо вичував і причував загрозу, що йшла на його гори й на нього — це чужинці-зайди, які силою пхалися в Карпати й несли гуцулам свою “культуру” — загибель гуцулам, загладу Гуцульщині. Йшли тоді гуцули в опришки, щоб своїми топорами-бартками й пушками відганяти від гір зайдів, чужу погань, нехар, огиду. Опришківські загони бували перед славним опришківським отаманом, Олексою Довбушем, були й після його трагічної смерти.
    Як гаряче любили гуцули свої гори, так і ненавиділи їх ворогів.
    Були гуцули завжди одною з найоригінальніших й найкращих віток нашого народу. Було це плем’я фізично здорове, морально туге, наділене природою додатніми властивостями, випосажене великими здібностями.
    Гуцули були набожні й глибоко релігійні, хоч підложжям їх віри в Бога й Христа були залишки з часів поганства. Свят у гуцулів дуже багато, але найважливіші з них, це Христове Різдво, Великдень і день св. Юрія — “полонинський вихід”; із світських обходів — день народження, весільний обряд і день смерти. З ними пов’язано дуже багато звичаїв, яких не найти не тільки на других наших землях, але й у всій Європі. Невід’ємною частиною життя гуцулів — забави-набутки зі співами й танцями. Співали гуцулки:

    Гуцули були веселі й забавні, свободолюбні, відважні, горді, завзяті й уперті, свідомі своєї гідности й вартости, свідомі своєї окреміщности від сусідів-чужинців.
    Найбільшим багатством гуцулів і джерелом та основою їх життя були стада рогатої худоби й овець. Найбільш улюбленим заняттям гуцулів була годівля скоту й випас на полонинах. Побут на полонині — це найрадісніший час у житті гуцула. З домашніх звірят цінили найбільше овечки. З них же були шкіри на кожухи й киптарі й шапки, з них і вовна на сукно й ліжники та килими, з них і м’ясо, а передовсім від них молоко, а з нього сир-бриндзя.
    Любив гуцул свою полонину, радів овечками на ній, тими чорними й білими. Співав:

    Передусім голос-рев ведмедя…
    Ведмеді робили гуцулам багато шкоди — вбивали воли і корови. Мимо цього в гуцулів не було ворожости й ненависти до ведмедя, хоч і найбільш улюбленим було полювання на ведмедя.
    Ведмедя називали гуцули “вуйком”…
    Звідкіль і коли зайшли в Карпати, завоювали їх і запосіли предки гуцулів, цього ніхто не знає, про це ніде не записано, нема про це згадок у літописах, ні в історії. Спершу були ті предки кочівничими людьми, переходили з місця на місце, вдираючись у глибину гір. Жили з ловецтва — стріляли й ловили дику звірину, з якої мали смаковите м’ясо й дорогі шуби. Жили примітивно в колибах-шаласах, де посередині горіла “вічна” ватра, що давала світло й тепло і над якою варено й жарено м’ясо. Геть пізніше взялись гуцули до випасу рогатої худоби і овець, тоді, коли вдалося їм зайняти полонини, з яких найбільші в Чорногорах: Ґаджина, Шкорушний, Погорілець, дальше полонини Чівчинські, Лустун, Ростовець, Палениця, полонини Гринявські, Баба Лудова, Штефульці, Дуконя і Явориста.
    Гуцули вирубували й палили безщадно ліси, щоб мати царинки — сіножаті з травами на сіно для маржини в зимі.
    Пізніше почали будувати вигідні доми-хати й пристроювати їх і себе.
    В останніх часах, перед другою світовою війною, було гуцульських осель: в Галичині — 44 громад, на Буковині — 28, а на Закарпатті 8 громад.
    Кількости гуцулів точно означити важко; в кожному разі понад двісті тисяч душ.
    Гуцульські містечка: Косів і Кути в Галичині, Вижниця і Селєтин — на Буковині, Рахів — на Закарпатті. Хоч гуцули казали:

то все ж таки вважано столицею Гуцульщини місто Коломию над Прутом, на Покутській рівнині.
    Найбільші села на Гуцульщині — Жаб’є і Гринева, на Закарпатті Ясіння і Богдан, на Буковині найбільше знані Устє-Путилів і Сторонець-Путилів.
    Грізні, темні, аж чорні хмари й густа мряка-негура, окутали нашу Гуцульщину з приходом до неї москалів. Того, що довелося переживати гуцулам під страшним, московським гнітом, не знали й не переживали вони ніколи досі, хоч і не легко було їм жити під “опікою” Польщі. Чесних і замолених гуцулів-газдів вивезли москалі на Сибір, других заголодили. Вигинуло тоді багато-багато гуцульських родин. А горами понеслася тривожна-сумовита співаночка:

    Зацілілих гуцулів розпиває Москва, топить їх у горілці. Гуцульських дітей деморалізує і москалізує в школах, змушуючи вивчати московську мову. До різьбярської школи в Косові не може бути прийнятий, хто не опанував московську мову в слові і письмі, у Ворохті майже не чути вже української мови. Красу Гуцульщини — ліси витяла Москва впень, витяла руками гуцулів-колгоспників.
    Та мимо цього гуцули не падуть духом і не втрачають надії на визволення з московського ярма неволі, вірять твердо, то встане їх пан гір, Довбуш, і дасть ясний свій тапір на голови проклятих москалів, лютих ворогів!