Проста
гуцульська сім’я. Тут зростав, увібрав
у себе
красу Карпатських гір,
любов до всіх і всього й не загубив
талант від Бога. Хіба могло статися
інакше у житті Павла Бубряка з Дихтинця
Путильського району Чернівецької
області, нині знаменитого співака,
композитора, соліста гурту «Сузір’я
Карпат”. Материна чутливість до
навколишнього світу, вміння до точності
передати почуту мелодію, а ще краще щиро
заспівати української – не могли
залишитися захопленням. Добре знався
на музичних інструментах і батько. Це
зерно у душі Павла проросло й заколосилося
гарним урожаєм.

Свідченням
цього є успішно здійснене концертне
турне Європою. Мобільна група «Сузір’я
Карпат” подолала випробування
візового режиму і вирушила у подорож.
Зрозуміло, були переживання. Але з Божою
допомогою, а ще наполеглива праця,
репетиції дали очікуваний результат.

Осінь
2009 року – подорожі південною Німеччиною
(Мюнхен), заходом Австрії (Альпійські
гори), далі – північна Італія (Мілан,
Віджевано, Павія), південня Італія, Потім
– Рим – виступ неподалік Колізею. Після
Риму гурт прибув у Неаполь, де на нього
чекали.

А
дещо раніше – з лютого
цього ж року гурт «Сузір’я Карпат”
об’їздив практично всю Чехію, дав більше
десяти концертів у Празі та прилеглих
містечках, містах Ліберець, Тепліце,
Моравія, Брно, Оломовець і Бельгія –
Хельсінг.

Враження
від поїздки незабутні. Але й клопотів
у Павла вистачало. Всю продюсерську
роботу він узяв на себе. Так сталося, що
з попереднім продюсером професійні
шляхи розійшлися. Тож завдань у співака
одразу побільшало.

Надворі золота осінь. Осінь з
теплими днями й чистим голубим небом. У нас, у горах, осінь дуже чудова. Ні
одна пора року так не живить смутку, як осінь. Пушкін порівнював осінь з красунею,
що вмирає.

Хтось уже відбув у відпустці, а
моя припала у сезон «бабиного літа». В народі кажуть: «Скажи де ти відпочиваєш
– і я скажу, яка в тебе зарплата». Якщо
у тебе будівництво, а ще син навчається у вищому навчальному закладі, то й не
дуже «розженешся» десь відпочивати.

Я завжди обираю паломництво по
святих місцях. Ми живемо у світі, де завжди знайдеться і місце, і причина
зачорнити душу гріхом. Тому поспішаємо до храму.

Ось і в цьому році Бог допоміг
побувати в святих храмах і проїздом відвідати Львів – місто міцне, хоробре,
мудре і з великою історією. Про паломництво я ще напишу іншим разом, а сьогодні
мені хотілося б розповісти про зустріч із письменницею Марією Матіос.

Втечу від світу, віддана
самотності,

Замрію непрожитим ще життям.

Чоло закрию хусткою скорботності,

Тугу розвію вітряним виттям…

Запрагну світла й темряви
водночас,-

Змінити все, що ще ніхто не зміг.

Твоє життя й моє в різночас

Сплести й з’єднати, навіть якщо
гріх.

Не в тому річ, що люди поміж
нами.

І не біда, що час не так пішов.

Допоки, кинуті світами,

Блукати будемо ми знов?..

На перехресті розірву дроти,

Навколішках душа перебреде.

З тугою ми – дві самоти:

В різнобіч – не побачать нас
ніде.

Прощання

Мій вчинок – грім і блискавиця.

Дзиґарок б’є на сполох.

В моїй душі, немов живиця,

Розлитий батьків голос.

Акорд прощань, провин, бажань, –

Усе зітреться в попіл.

Я сильна, та душевна грань

Опаде листом жовтим.

Крихкі граніти сипле

Моя любов утомлена.

Душа і кров розбиті,

І згуба розколена.

Прагнення вищих цінностей

Роздирає нутро навпіл.

Я відчула різницю пристрастей

І хворію кохання залпом.

Розірвана, роз’ятрена,
зганьблена,

Не йду – тікаю в чужди.

Ця біль у часі загублена,

Хоч вороття не буде.

Прощайте, гори, ріки,

Усі гірські стихії.

Простіть гріхи, іду навіки.

Грім б’є, і сонце вже не гріє.

Це не кінець, не крапка, –

Абзац життя нового.

В дзиґарку стрілок парка

Диктує ритма свого.

Одокія Проциха мала великий дар
вид Отця Небесного. Помежи людьми по-усєкому називали: хахлєрькоу, відьмоу,
няукоу, примивніцев. Про то Одокія легко спала, ни мала страху вид бабинских
бріхонь. Шонеділі до церкви, шосвєта у церкві, усі світки, п’їтниці великі,
східні виутіркі постила, тай молиласи…

Жяден похорон ни пропустіт, ані
жядного попосижіння, ци то набуток, а ци комашня, нічо ні обходилоси без
Процихі. Де ні посій, там зийдет Одокійка люба, світила би си.

Любу слабість уміла заговорити,
усіляку болізніну вигонєла, знала і вид поганкі-харлойкі, і вид «стріли»,
навіть «бабиці», і тотє видварювала дев’їтьма лижками.

Ве́лико уміла «Ружу» палити, а
вид покійного Семенця научіласи «Три́душі» дітим видвертювати. А єк-хто увійдит
ид ній у хату, то єк глипнет, то зразу знаї из чім ти увійшов ид ній. Руку до
чола покладит, зразу лекшєї.