Путильщина – смарагд Карпат

15
вересня 2009 року виповнюється 65 років з
дня визволення Путили від фашистських
окупантів. Цьому дню передувала
багатовікова історія, а за ним – вільне
майбутнє.

У
самому центрі Буковинських Карпат,
понад річкою Путилкою,
що в’ється поміж горами, несучи свої
води до білопінного Черемоша, розташувалось
старовинне гуцульське містечко Путила.
Воно, ніби збігло з верховин і на віки
зупинилось понад берегами гомінливої
Путилки, з усіх сторін огорнувшись
вічнозеленими горами. І отак уже більше
п’яти століть. Історія нашого містечка
– це історія буковинської землі, що
віками виборювала собі волю.

З
давніх-давен у
цій місцевості селилися мисливці і
скотарі, які рятувалися в горах і лісах
від феодального гніту. Йшли вони зручним
шляхом – долиною річки. Тому назва ріки
і самого селища походить від слов’янського
слова «путь», «путище». Вперше Путила
згадується у писемних джерелах 1501 року.
вона разом з іншими поселеннями
передавалась польським королем у
володіння феодалу Іону Теутулу за
заслуги в справі укладення миру між
Польщею та Молдавією. Звідси можна
зробити висновки: якщо Путила як поселення
згадувалася у 1501 році, значить заснована
вона набагато раніше. Свідченням того,
що дорога вздовж Путили дуже давня, може
бути скарб римських срібних монет ІІ
століття н.е., знайдений у селі Плоска.

Вже
у Х-ХІ століттях ці землі входили до
Київської Русі, а в
ХІІ – на початку ХІV століть – до Галицького
та Галицько-Волинського князівств.
Свого часу зазнав наш Путильський край
гніту ординців, а згодом тут деякий час
панували угорські феодали. У 1340 році в
результаті повстання воєводи Богдана
утворилася незалежна від Угорщини
Молдавська держава, до якої Північна
Буковина входила, як автономна Шипинська
земля (починаючи від села Шепіт). Але
вже через дев’ять років ця земля на
цілих півтора століття потрапляє під
владу королівської Польщі. І в 1499 році
– знову в складі Молдови, але вже без
автономних прав. Та вже й над самою
Молдавією згущалося лихо. Не пройшло і
15 років, як її, а з нею і наш край, загарбала
султанська Туреччина.

Австрія
захопила Північну Буковину в 1774 році
за хитрим принципом «де два б’ються,
третій користає». Діждавшись, коли
Туреччина і Росія, які воювали між собою,
знесиліють, австрійський цісар продиктував
Туреччині свої умови, і та змушена була
їх прийняти. Під Австрією (з 1867 року –
Австро-Угорщиною) Північна Буковина, а
в її складі і нинішній Путильський район
і, звичайно, селище Путила, перебували
аж до 1918 року.

Тогочасні
письмові джерела, документи змальовують
жахливі картини гніту і безправ’я у
всьому краї і в селищі зокрема. Як
засвідчують письмові згадки, влітку
1817 року селяни Путилова поскаржились
цісареві на те, що за останні десять
років пани вдесятеро підвищили податок
за землю і встановили нову данину.
Комісія для перевірки цієї скарги
прибула в селище аж у 1825 році. Власне,
не комісія – один «комісар», з якими
пани швидко порозумілися.

Та
волелюбні гуцули-путильчани боролися
за свою волю. Тодішній Путилів славився
революційними настроями на всю Буковину.
Масове селянське заворушення охопило
Русько-Кемполунзький округ в кінці
1843-го на початку 1844 років. Путилів
опинився в центрі подій. 24 листопада
1843 року надійшла скарга начальникові
«каральної експедиції», що селяни округу
виявлять непокору і треба силою встановити
«порядок.., тривалий спокій та безпеку».
А вже 28 листопада в Путилів прибули дві
роти війська. Наступного дня селян
скликали на площу, наказали припинити
опір, погрожували. Однак путильчани не
те, що не злякалися, вони вигнали панських
посіпак із захопленого місяцем назад
лісу.

Змагалися
наші краяни за свою свободу проти пана
Ромашкана силою і розумом гуцульського
легеня Лук’яна Кобилиці:

Як
хотів той пан Ромашкан,

Щоб
на світі жити,

Було
не йти у Путилу

Кобилицю
ймити.

Чиє
сите загарбницьке око не спокушували
наші високі гори, наші вічнозелені
смереки. Кого тут тільки не було: Молдова,
Угорщина, Польща, Австрія, Туреччина,
Румунія, була й остання модернізована
імперія. 28 червня 1940 року в Путилу під
червоним прапором увійшла радянська
влада, 2 серпня Верховна Рада СРСР
прийняла Закон про включення Північної
Буковини, тобто і її частини – Путильщини,
до складу УРСР. 5 липня 1940 року була
створена Путильська сільська рада.

У
1941 році для путильчан настав час нових
випробувань – нацистська Німеччина
разом зі своїми союзниками 22 червня
1941 року напала на Радянський Союз.

Румунські
війська при підтримці артилерії і
мінометів кілька раз атакували
прикордонників п’ятої застави, що
розташовувались на території Путильського
району, але щоразу змушені були відступати.
Тринадцять днів захисники кордону разом
з бійцями 45-го гірського стрілецького
полку 96-ої гірської стрілецької дивізії
стримували ворога. Важкопоранений
начальник застави молодший лейтенант
кирило Григорович Алєксєєв до останньої
хвилини свого життя керував боєм. Застава
трималась аж поки не надійшов наказ про
відступ.

5
липня 1941 року румунські війська окупували
район. Вони грабували і знищували народне
добро і майно людей. Вилучили і спалили
всю навчальну і художню літературу.
Вони зібрали по селах і або розстріляли,
або вивезли в гетто та німецькі концтабори
всі єврейські сім’ї,
які жили в районі.

7
вересня 1944 року війська 40-ої армії
другого Українського фронту під
командуванням генерал-лейтенанта Ф. Ф.
Жмаченка пішли на штурм Карпат, визволяючи
від німецьких і румунських військ
північну і центральну частину району
у взаємодії з воїнами 138-ої стрілецької
дивізії під командуванням гвардії
полковника В. Ю. Васиотєва, яка входила
до складу 17-го гвардійного стрілецького
корпусу 18-ої армії 4-го Українського
фронту.

Південну
частину району, починаючи з Селятина,
визволяли війська 54-го укріпленого
району та 240-ої стрілецької дивізії
40-ої армії другого Українського фронту.

10
вересня 768-ий
стрілецький полк і перший батальйон
650-го стрілецького полку пішли в рішучий
наступ і оволоділи селами Межиброди та
Шепіт. 12 вересня були визволені Усть-Путила
та Селятин.

Рухаючись
із Селятина до
Путили, перший батальйон 650-го стрілецького
полку 15 вересня очистив від ворога
Плоску, Сергії і Путилу. Під час боїв
Путила майже повністю була спалена.

У
післявоєнний період зусилля путильчан
були об’єднанні
задля єдиної мети. І Путила, наче чарівна
птиця фенікс, постала з попелу в новій
відновленій красі. Перш за все, мешканці
села працювали заради відродження
господарства. Почали працювати лісгосп,
ліспромгосп, які отримували значну
кількість техніки з різних міст країни.
В 1948 році в Путилі була створена
ініціативна група по організації
колгоспу. В жовтні засновано
сільськогосподарську артіль імені Юрія
Федьковича. Наприкінці 1950 року
колективізацію було завершено. А селище
продовжувало розвиватись: у 1953 році в
Путилі організували МТС, у 1974 почала
переробляти вовну міжколгоспна фабрика.

1961
року село Путилу було перейменовано в
селище міського типу.

Нині
Путила – це районний центр. Територія
селищної ради складає 6638 гектарів., з
яких ліси займають 4384 гектари,
сільськогосподарські угіддя – 1982
гектари. В самому селищі проживає 3530
осіб, у населених пунктах Паркулина,
Рижа, Тораки Путильської селищної ради
– 1683 особи. І діє тут широка інфраструктура.
Про здоров’я путильчан дбають лікарі
ЦРЛ, яка почала працювати 1 жовтня 1940
року. Історія Путильської загальноосвітньої
школи теж сягає 40-х років, а точніше
1945 року, коли була заснована. У 1971 році
школярі та педагоги перейшли у нову
будову, яка зручно розташована у
мальовничому куточку селища і за роки
свого існування зуміла зайняти достойне
місце серед навчально-виховних закладах
району. Дошкільне навчання в Путилі
починає свій відлік з 1956 року, саме тоді
були відкриті перші в районі ясла-сад.
А от навчальний заклад нового типу,
Путильська гімназія, відраховує свої
дні народження лише з другого лютого
1997 року. Проте вже теперішні досягнення
не соромно було б відзначити і на
сторіччі. Путила може похизуватися
досить великим зібранням художньої,
наукової та професійної літератури,
яка зберігається в центральній районній
бібліотеці.

А
справжньою гордістю путильчан є давня
архітектура. Приміщення, в якому в даний
час знаходиться суд, побудоване за часів
Австро-Угорщини до 1940 року. Воно
розташоване поряд з іншою будівлею
тодішньої забудови – нинішнім
казначейством. За свідченнями старожилів,
при румунській владі у приміщенні, де
розташоване казначейство, містилась
ратуша, а в теперішньому приміщенні
суду – тюрма. Обидва приміщення з’єднані
між собою суцільним підвалом. В підвальному
приміщенні на стелі до цього часу
збереглись металеві крюки для тортур.

Але
це не найдавніші будівлі. В центрі
Путили, у мальовничій долині, як у
колисці, на високому березі, де бринить
річка Путилка по білому камінні
чиста-чиста, як сльоза стоїть
Свято-Миколаївська церква. Закладена
святиня була в 1876 році на честь святого
Миколая. Це була дуже маленька церква,
яка вміщала 60-70 чоловік. Тож у 1885 році
була перебудована на більшу на землі
Буковинського соловія Юрія Федьковича
на пожертвування християн. Дерев’яне
будівництво церкви відзначається
великою майстерністю обробки дерева,
вирізняється оригінальними мистецькими
формами і технічними засобами.

А
справжнім місцем «паломництва» гостей
Путили стало просторе подвір’я, обнесене
старовинною огорожею, на якому знаходиться
родинна хата нашого славного Соловія
Юрія Федьковича. Саме тут майбутній
письменник народився, зростав, тут
формувався його письменницький талант,
звідси повела його дорога у непрості
життєві круговерті, у складнощі буднів
громадського діяча та чарівний і
загадковий світ поета-лірика, який
завжди, де б не доводилося йому бути,
залишався гуцулом Путили. Нині тут
музей-садиба письменника.

В
краю чудовім, серед синіх гір,

Що
здавна їх легенди оповили,

Там,
де смереки тягнуться до зір,

Там,
де плаї, високі полонини,

В
долині над Путилкою є двір –

Родинний
дім поета Буковини.

І
хто ж знає, може пройде час і зірка ще
якогось
гуцула-путильчанина спалахне так
яскраво, як Юрія Федьковича. Адже такий
чудовий край може викохувати лише
прекрасних людей. Бо в Путилі, цій
колисці, оточеній блакитними горами,
виколисуються добро до людей і любов
до свого мальовничого селища.

Лариса
ЄВДОЩУК.