Гуцульський
говір досить добре описано в діалектології.
Про нього писали (якщо назвати лише
головніші праці) український мовознавець
Б. Кобилянський, польський мовознавець
Я. Янув, його описували в загальних
курсах української діалектології.
Особливо цінні праці Б. Кобилянського.
що вивчав цей говір на протязі багатьох
років і видав дві праці \”Гуцульський
говір і його відношення до говору
Покуття\” та \”Діалект і літературна
мова\”. Пишучи в цій останній праці
про її джерела, Б. Кобилянський подав
цікаві інформації про те, як він збирав
матеріяли із живих уст гуцулів. Це були
його а) власні спостереження і записи
(з 1905-1906 p.p.) окремих слів, зворотів та
закликів від гуцулів — мандрівних
торгівців сільськогосподарськими та
домашньо-побутовими виробами в покутських
селах і містечках: б) записи розмов,
казок і пісень у Східніх Карпатах під
час Першої світової війни (1915 р.): на
північних схилах — у місцевостях Ланчин,
Делятин, Яремча, Ворохта, на південних
— в околицях Ясіня і Рахова; в) матеріяли,
зібрані під час діялектологічних
екскурсій та відряджень (1922-1924 p.p.) в
селах Коломийщини, Косівщини, Печеніжинщини,
Яблунівщини, в Криворівні, Жабйому та
їх присілках, а також у суміжних
буковинських та покутських селах.\”
Він написав також, що \”значну частину
говіркового матеріалу записано тоді з
побутових розмов із зустрічними людьми,
лісорубами, робітниками на ремонті
доріг, пастухами в полонинах (Говерла,
Шпиці, Кізли, над озером Шибеним,
Буркутом), а також з молільних звертань
\”прошаків\” на дорогах та під
церквами, з ділово-торгових переговорів
з продавцями ягід, грибів тощо, із розмов
з майстрами мистецьких виробів домашнього
промислу; частина оригінального
лексичного й фразеологічного матеріалу
була записана на косівських ярмарках
з торгових прицілювань і суперечок між
продавцями та покупцями,
що з\’їздилися
сюди
з близьких і далеких гуцульських сіл
та
\”осередків\”.
говір досить добре описано в діалектології.
Про нього писали (якщо назвати лише
головніші праці) український мовознавець
Б. Кобилянський, польський мовознавець
Я. Янув, його описували в загальних
курсах української діалектології.
Особливо цінні праці Б. Кобилянського.
що вивчав цей говір на протязі багатьох
років і видав дві праці \”Гуцульський
говір і його відношення до говору
Покуття\” та \”Діалект і літературна
мова\”. Пишучи в цій останній праці
про її джерела, Б. Кобилянський подав
цікаві інформації про те, як він збирав
матеріяли із живих уст гуцулів. Це були
його а) власні спостереження і записи
(з 1905-1906 p.p.) окремих слів, зворотів та
закликів від гуцулів — мандрівних
торгівців сільськогосподарськими та
домашньо-побутовими виробами в покутських
селах і містечках: б) записи розмов,
казок і пісень у Східніх Карпатах під
час Першої світової війни (1915 р.): на
північних схилах — у місцевостях Ланчин,
Делятин, Яремча, Ворохта, на південних
— в околицях Ясіня і Рахова; в) матеріяли,
зібрані під час діялектологічних
екскурсій та відряджень (1922-1924 p.p.) в
селах Коломийщини, Косівщини, Печеніжинщини,
Яблунівщини, в Криворівні, Жабйому та
їх присілках, а також у суміжних
буковинських та покутських селах.\”
Він написав також, що \”значну частину
говіркового матеріалу записано тоді з
побутових розмов із зустрічними людьми,
лісорубами, робітниками на ремонті
доріг, пастухами в полонинах (Говерла,
Шпиці, Кізли, над озером Шибеним,
Буркутом), а також з молільних звертань
\”прошаків\” на дорогах та під
церквами, з ділово-торгових переговорів
з продавцями ягід, грибів тощо, із розмов
з майстрами мистецьких виробів домашнього
промислу; частина оригінального
лексичного й фразеологічного матеріалу
була записана на косівських ярмарках
з торгових прицілювань і суперечок між
продавцями та покупцями,
що з\’їздилися
сюди
з близьких і далеких гуцульських сіл
та
\”осередків\”.
Гуцульський
говір досить добре описано в діалектології.
Про нього писали (якщо назвати лише
головніші праці) український мовознавець
Б. Кобилянський, польський мовознавець
Я. Янув, його описували в загальних
курсах української діалектології.
Особливо цінні праці Б. Кобилянського.
що вивчав цей говір на протязі багатьох
років і видав дві праці \”Гуцульський
говір і його відношення до говору
Покуття\” та \”Діалект і літературна
мова\”. Пишучи в цій останній праці
про її джерела, Б. Кобилянський подав
цікаві інформації про те, як він збирав
матеріяли із живих уст гуцулів. Це були
його а) власні спостереження і записи
(з 1905-1906 p.p.) окремих слів, зворотів та
закликів від гуцулів — мандрівних
торгівців сільськогосподарськими та
домашньо-побутовими виробами в покутських
селах і містечках: б) записи розмов,
казок і пісень у Східніх Карпатах під
час Першої світової війни (1915 р.): на
північних схилах — у місцевостях Ланчин,
Делятин, Яремча, Ворохта, на південних
— в околицях Ясіня і Рахова; в) матеріяли,
зібрані під час діялектологічних
екскурсій та відряджень (1922-1924 p.p.) в
селах Коломийщини, Косівщини, Печеніжинщини,
Яблунівщини, в Криворівні, Жабйому та
їх присілках, а також у суміжних
буковинських та покутських селах.\”
Він написав також, що \”значну частину
говіркового матеріалу записано тоді з
побутових розмов із зустрічними людьми,
лісорубами, робітниками на ремонті
доріг, пастухами в полонинах (Говерла,
Шпиці, Кізли, над озером Шибеним,
Буркутом), а також з молільних звертань
\”прошаків\” на дорогах та під
церквами, з ділово-торгових переговорів
з продавцями ягід, грибів тощо, із розмов
з майстрами мистецьких виробів домашнього
промислу; частина оригінального
лексичного й фразеологічного матеріалу
була записана на косівських ярмарках
з торгових прицілювань і суперечок між
продавцями та покупцями,
що з\’їздилися
сюди
з близьких і далеких гуцульських сіл
та
\”осередків\”.
На
підставі
зібраного матеріялу Б. Кобилянський
написав дисертаційну
працю
німецькою мовою (1924-1926 p.p.), що її в
українському
перекладі надруковано 1928 р. в \”Українському
діалектологічному збірнику\”, І (Київ,
1928 p.). Згадана вище його праця \”Діалект
і літературна мова\” —
це книжка
на 275 сторінок, а її зміст автор визначив
у підзаголовку як \”східньо-карпатський
і покутський діалекти, їх походження і
відношення до української літературної
мови\”.
Підсумковий
опис особливостей гуцульського говору
подав сучасний український діалектолог
Ф. Жилко у своїх \”Нарисах з діалектології
української мови\”, виданої вперше
1955 р. в Києві, вдруге (в переробленому
вигляді) 1966 р. (видавництво \”Радянська
школа\”). У Ф. Жилка гуцульський говір
визначено як \”східньокарпатські
говірки\”, із зазначенням у дужках
\”гуцульські\” (стор. 225). Згідно з
його інформацією, поданою на підставі
вже й найновіших дослідів (зокрема він
покликається на \”Діалектологічний
атлас українських народних говорів
Закарпатської области\” Й. Дзендзелівського,
виданого в Ужгороді 1958 і 1960 роками,
\”поширені гуцульські говірки в
населених пунктах на східніх узбіччях
Карпат, на Закарпатті — на схід від р.
Шопурки\”. Далі він зазначає: \”На
північному заході межа між гуцульськими
й бойківськими говірками проходить
приблизно у сточищі р. Лімниці. Між
гуцульськими й покутськими говірками
межа дуже невиразна. Часто ці говірки
взаємовклинюються. Межа між ними
починається від Надвірної (Івано-Франківської
области), іде на Коломию і на Черемош
між Іспасом та Баниловом (на схід від
Вижниці Чернівецької области), а потім
на Берегомет і, перетинаючи кордон
Румунії, у Сучавську область. Південну
межу визначають долиною річок Сучави
— Бродина, долиною Молдовиці — Рус де
Боул — Молдави — Брязу — Золотої
Бистриці і далі вздовж р. Черемошу.\”.
З
усіх українських говорів та говірок
гуцульський говір своїми звуковими,
граматичними та лексичними особливостями
найсвоєрідніший, але він, без сумніву,
належить до української мови, а якщо,
наприклад, поляки за приналежности цієї
території до Польщі намагалися зробити
на цій підставі — на підставі говорових
відмінностей зробити з гуцулів окремий
народець, то це були ворожі заходи,
скеровані на зменшення національного
потенціалу українського народу.
Описуючи
звукові особливості гуцульського
говору, я не вживатиму тут складних
мовознавчих позначень і через те не
відзначатиму незначних говіркових
відмінностей деяких звуків.
Відповідно
до українського літературного звука
\”а\” (правописного \”я\”) в
гуцульській вимові після м\’яких
приголосних під наголосом звучить \”е\”
(\”дек\” — дяк, \”памнєть\” —
пам\’ять, в східньоукраїнській народній
вимові \”памнять\”, \”порєдок\” —
порядок), а без наголосу — \”і\”
(правописне \”ї\”): \”їкей\” — який,
\”їчьмінь\” — ячмінь. Відповідно до
літературного \”е\” в
гуцульській
вимові звучать різні відтінки, близькі
до звука середнього між \”е\” та \”а\”
(\”клан\” — клен, \”пан\” — йен).
Відповідно до літературного \”п\” в
гуцульській
вимові є такий же звук, але лише в
деяких
говірках і тільки відповідно до давнього
\”о\” в нових закритих складах (\”бик\”
бік), а переважно в таких складах звучить
лябіялізоване \”и\”
(\”вюс\”
віз), крім того, в деяких говірках чується
двозвук (\”пліит\” -пліт, ліса). У
говірках
Сучави є ще звук \”ы\”
(\”выв —
віл).
У
частині
покутських говірок звук \”р\”
вимовляється пом\’якшено: \”косарь\”,
\”морьква\”.
Чи
не найбільша особливість гуцульських
говірок — вимова м\’яких \”т\” і \”д\”
перед \”і\” та \”е\” як \”к\” та
\”ґ\”. Ця особливість є в багатьох
південно-західних говорах української
мови, ба, зрідка трапляється і в
південно-східних говорах нашої мови (я
сам у дитинстві, як і всі в нашому селі
на Січеславщині вимовляли, та й тепер,
напевно, вимовляють: \”кісто\” – тісто,
\”кісно\” — тісно, \”це не ґля тебе\”
— це не для тебе), але в гуцульському
говорі ця особливість найбільше поширена:
\”ґівка\” — дівка, \”кіло\” — тіло,
\”кєшко\” — тяжко тощо.
Звук
\”ц\” звичайно твердий наприкінці
слів (\”хлопец\”), перед закінченням
-\”а\” (\”пшеница\”), у наростках
\”-цк-\” (\”гівоцкей\”). Проте в
цьому останньому наростку можливі й
випадки з м\’якістю \”ц\” (\”громацькей\”).
Так само звуки \”с\” й \”з\”
наприкінці слова вимовляються твердо
(\”цес\”, \”дес\”, \”шос\”, \”кріз\”.
Шелесні
\”ж\”, \”ш\”, а також африката \”ч\”
в різних позиціях вимовляються м\’яко
(\”жьовчь\”, \”душе\”, \”чєс\”).
Дзвінкі приголосні перед глухими
знеголоснюються: \”кєшко\” тяжко.
Згадані
звукові особливості позначилися й на
особливостях відмінкових закінчень:
\”ніхтє\” (ніхтя), \”ніхтєм\”
(ніхтям), \”ніхтєх\” (ніхтях). Після
основ на м\’який приголосний закінчення
-\”ам\”, -\”ах\” у дав. й місц.
відмінках у зв\’язку із звуковими
особливостями звучать як -\”им\”,
-\”их\” (\”коньми\”, \”на коньих\”).
Відповідно
до літературного закінчення в іменниках
жін. р. однини
-\”ею\”,
\”ою\” в гуцульських говірках, як і
в покутських, маємо -\”ев\” (\”кашєв\”),
-\”ов\” (\”жінков\”). Відповідно до
літературного закінчення в дав. в.
множини -\”ам\” у гуцульському говорі
вимовляється \”гітєм\” (дітям), в
місц. в, множини замість -\”ах (-ях)\”,
\”на ґітех\” (на дітях).
Відповідно
до приростка \”най\” у найвищому
ступні порівняння прикметників гуцули
вживають приростка \”май\” (Жилко
називає його \”часткою\” і пише
окремо): \”май більшєй\” (найбільший).
Дієслівні
форми 1-ої
особи однини і 3-ої особи множини
теперішнього часу, як і простого
майбутнього часу не мають звука \”л\”
перед закінченням: \”робйу\” (роблю),
\”купйу\” (куплю), \”робйе\”
(роблять). У 3-ій особі теперішнього часу
II дієвідміни немає закінчення \”-т\”:
\”вони носе\” (носять), \”ходе\”
(ходять). У 3-ій особі однини І дієвідміни
дієслова мають \”стягнене\”
закінчення: \”вона знат\” (\”знає\”,
а \”знат\” \”стягнено\” із \”знает\”).
Умовний
спосіб дієслів утворюється за допомогою
частки \”бих\” (\”бех\”) відповідно
до літературного би: \”ніз бех\” (ніс
би). Але в \”носеле бе сме\” (носили
б) звука \”х\” в частці немає.
Є
деякі особливості у наголошуванні слів,
зокрема помітна тенденція наголошувати
перший склад слова: \”теле\” (теля),
\”комар\” (комар).
Чимало
із згаданих вище явиш виходять за межі
властивих гуцульських говірок, а це їх
в\’яже з покутськими, бойківськими
говірками, ба й ширше.
У
гуцульському говорі чимало своєрідних
слів, які, проте, часто виходять і за
межі цього говору. Але в дотеперішньому
українському мовознавстві був поширений
хибний погляд, що всі ці слова є запозиками
або з румунської, або з угорської, або
навіть із тюрських мов. Звичайно, окремі
запозичення можуть бути, але це можна
казати лише про пізні запозики, як от
румунське \”ботей\” (отара), може,
\”дойма\” (пісня), угорське \”надраґи\”
(штани), а не про всі ті, що збігаються
із румунськими та угорськими, такими,
як от \”грунь\”, \”кулеша\”, \”ватра\”,
\”ґазда\” тощо. Масовому запозиченню
суперечить
той факт, то гуцули в Карпатах живуть з
непам\’ятних часів, і, як усякі горяни,
жили ввесь час ізольовано, тим часом як
румуни — це пізніші римські колоністи,
а угорці прийшли до Паннонії аж у IX
сторіччі, тим то можна скорше думати
про те, що ці народи позасвоювали багато
слів ще в давнину від місцевої людности,
зокрема від циків, які жили в Трансільванії,
а \”цики\”,
як
це я доказав спочатку в статті \”Походження
назов \”гуцул\”, \”бойко\”, \”лемко\”
та споріднених із ними слів\”, а пізніше
підтвердив це і в статті про походження
назви \”гуцул\”, надрукованій у цьому
збірнику, — це синонім назви \”гуцули\”.
Тим то самого факту, що якесь там
гуцульське слово є й у румунській чи
угорській
мовах, не досить для того, щоб уважати
гуцульське слово запозикою з
румунсько-молдавської чи
з
угорської мов, — потрібні ще глибші
історичні та етимологічні дослідження
цих слів. От довго дослідники уважали,
що слово \”гуцул\” запозичене з
румунської мови, що в ній воно означає
\”розбійник\”, а я це спростував у
друкованій у цьому збірнику статті. Для
деяких слів потрібна звичайна
поінформованість, щоб було ясно, що вони
не
могли бути запозикою з румунської чи
угорської мови. Наприклад, як може бути
запозикою з цих мов слово \”гачі\”
(штани), коли воно є у мові дінських
козаків? Або ще: як
можна
вважати слово \”грунь\” (верхів\’я
гори) запозикою з румунської мови
(по-румунському \”gruin\”), як є назви
річок на
Наддніпрянщині
\”Грунь\”, права притока Псла,
\”Грунь-Ташань\”, ліва притока Псла,
Грунь-Черкес\”, ліва притока Грунь-Ташані?
Але це останнє слово -\”грунь\”, що
виступає в семантично відмінних значеннях
— верхів\’я гори і назва річки-течії,
потребує вже наукової етимологізації.
Щодо семантичної \”суперечності\”
– гора і річка, то це вже у світлі моїх
етимологія легко з\’ясовується: як гора
\”спадає\” вниз, так вода в річці
також \”спадає\” (тече) вниз. Крім
того, гора й річка — це опуклість і
заглибина, а між ними є
зв\’язок.
Тут можна згадати, що в італійській мові
слово \”alto\” значить \”високий\”
(тобто \”гора\”), а на Україні є назва
річки \”Альта\” – права притока р.
Трубежа у сточищі Дніпра. А як утворилося
слово \”грунь\”, це можна з\’ясувати
за допомогою даних із адигейських мов.
В сучасних адигейських мовах є слово
\”гъуэ\”
(чит. \”гэ\”. бо \”гъу\” позначає
один звук \”г\”), що значить \”нора\”,
а нора як заглибина — це, з одного боку
те, в чому може текти вода (в західноукраїнських
говорах це й значить \”джерело\”), а
з другого за семантичною антонімічністю
(протилежністю) з цієї семантики можна
винести й значення \”горба\”, \”гори\”.
Ба більше: з оцього \”гъуэ\” постало
й слов\’янське слово \”гора\”, тільки
до нього додалося ще слово \”ур\”, що
в адигейських мовах значить \”довбня\”,
дерев\’яний молоток. З фонетичного боку
з \”э\” та \”уы\” (\”уы\” з двозвука
\”у\”) утворився звук \”о\” внаслідок
випаду \”ы\” та асиміляції півголоспого
\”у\” з попереднім редукованим \”э\”.
У слові \”грунь\” до \”гъуэ\”
приєднався
складник \”р\” (а не \”ур\”, як у
слові \”гора\”), що в сучасних
адигейських мовах є лише закінченням
називного відмінка означених іменників,
через те редукований звук
\”э\”,
як ненаголошений, випав. Але в слові
\”грунь\” є ще складник -\”унь\”,
і його теж треба пояснити. Він утворився
із дієприкметника \”инэ\”, твореного
від дієслова \”инэн\”, що тепер в
адигейських мовах значить \”застряти\”,
а звідси походить семантика: гора,
верхів\’я гори — \”те, що стирчить\”,
річка — заглибина, що має дно, внутрішня
обсяжність, в якій тече, зібрана з дощу
та джерел вода. Звук \”и\” на початку
\”инэ\” — це двозвук \”jы\”,
а його варіантом може бути двозвук \”у\”
(фонетично \”уы\”), як це маємо в
адигейському слові \”унэ\”, що значить
\”дім\”, і з цього \”у\” міг виникнути
звук \”у\” в слові \”грунь\”.
Я
не маю змоги етимологізувати у цій
статті багато слів, бо це складна справа
і забирає багато місця, але я ще раз можу
запитати: якщо \”ґазда\” є в гуцульському
говорі, в румунській мові та й в угорській,
то чому саме найдавніші насельники
цього району мали б запозичати це слово
від пізніших прихідьків? А якщо румуни
— асимільовані траки, то тоді це слово
могло б бути спільною спадщиною в румунів
і в гуцулів від давніших спільних
предків, бо траки – це західна частина
давніших кімерів, предків адигейців,
як я це думаю. Або ще: що слова \”кулеша\”,
\”куліш\” і \”гуляш\” етимологічно
споріднені, це, либонь, усякому ясно,
алеж слово \”куліш\” відоме на всій
етнографічній українській території,
воно є навіть у білоруській та в
південноросійській мовах, — то чому
\”кулеша\” в гуцульськім говорі мала
б бути запозикою з румунської чи угорської
мов, дарма що в угорській мові просо
називається \”köles\”?
Гуцульський
говір — єдиний з українських говорів,
що на нього звернули увагу українські
письменники, які або й цілком писали
по-гуцульському, або тільки частково
використали його для надання творам
місцевого кольориту.
Б.
Кобилянський у своїй книжці \”Діалект
і літературна мова\” написав: \”Твори
українських письменників про Гуцульщину
й Покуття за мовною характеристикою
поділяються на три різновиди: а) твори,
писані гуцульським або покутським
діялектом з елементами літературної
мови (твори М. Черемшини, В. Стефаника);
б) твори, писані в основному літературною
мовою з більшою або меншою кількістю
стихійно вжитих гуцульських та покутських
діялектизмів (твори Ю Федьковича, М
Устияновича, К. Климковича, С. Воробкевича);
в) твори, писані загальноукраїнською
мовою з використанням діялектів як
мовностилістичного засобу (\”Тіні
забутих предків\” М. Коцюбинського).\”
Як
бачимо, Кобилянський не згадав тут
творчости Г. Хоткевича, зокрема його
знаменитої повісті \”Камінна душа\”.
Проте в цій же праці Кобилянського ми
знаходимо й відповідь на питання, чому
він так зробив. Подавши оту класифікацію
письменників на стор. 85, він у примітці
на стор. 87 назвав Г. Хоткевича \”буржуазним
естетом і декадентом\”, уживши цього
останнього вислову як лайки, бо це він
(Б. Кобилянський) писав тоді, як на Україні
Хоткевич ще був заборонений, і про нього
нормально не можна було писати. Але 1966
р. Г. Хоткевич був \”реабілітований\”,
і в Києві вийшло два томи його творів,
а серед них, у другому томі, вміщено й
повість \”Камінна душа\” (на жаль,
через вилучення з української абетки
літери \”ґ\” гуцульська вимова в
діялогах великою мірою в цьому виданні
попсована).
Серед
згаданих у Б. Кобилянського українських
письменників немає й Ольги Кобилянської
та І. Франка, як також і деяких інших, що
писали з гуцульського життя: ці письменники
писали загальноукраїнською літературною
мовою.
Як
відомо, про гуцулів писали не тільки
українські письменники, а ще польські
(з них особливо помітний твір \”На
високій полонині\” С. Вінценза), писав
про закарпатських гуцулів чеський
письменник Ян Ольбрахт, а також німецький
К. Францоз.
Але
в тему цієї моєї статті не входить
розгляд з подробицями того, як згадані
письменники використали у своїх творах
гуцульський говір. Це окрема велика
тема.
говір досить добре описано в діалектології.
Про нього писали (якщо назвати лише
головніші праці) український мовознавець
Б. Кобилянський, польський мовознавець
Я. Янув, його описували в загальних
курсах української діалектології.
Особливо цінні праці Б. Кобилянського.
що вивчав цей говір на протязі багатьох
років і видав дві праці \”Гуцульський
говір і його відношення до говору
Покуття\” та \”Діалект і літературна
мова\”. Пишучи в цій останній праці
про її джерела, Б. Кобилянський подав
цікаві інформації про те, як він збирав
матеріяли із живих уст гуцулів. Це були
його а) власні спостереження і записи
(з 1905-1906 p.p.) окремих слів, зворотів та
закликів від гуцулів — мандрівних
торгівців сільськогосподарськими та
домашньо-побутовими виробами в покутських
селах і містечках: б) записи розмов,
казок і пісень у Східніх Карпатах під
час Першої світової війни (1915 р.): на
північних схилах — у місцевостях Ланчин,
Делятин, Яремча, Ворохта, на південних
— в околицях Ясіня і Рахова; в) матеріяли,
зібрані під час діялектологічних
екскурсій та відряджень (1922-1924 p.p.) в
селах Коломийщини, Косівщини, Печеніжинщини,
Яблунівщини, в Криворівні, Жабйому та
їх присілках, а також у суміжних
буковинських та покутських селах.\”
Він написав також, що \”значну частину
говіркового матеріалу записано тоді з
побутових розмов із зустрічними людьми,
лісорубами, робітниками на ремонті
доріг, пастухами в полонинах (Говерла,
Шпиці, Кізли, над озером Шибеним,
Буркутом), а також з молільних звертань
\”прошаків\” на дорогах та під
церквами, з ділово-торгових переговорів
з продавцями ягід, грибів тощо, із розмов
з майстрами мистецьких виробів домашнього
промислу; частина оригінального
лексичного й фразеологічного матеріалу
була записана на косівських ярмарках
з торгових прицілювань і суперечок між
продавцями та покупцями,
що з\’їздилися
сюди
з близьких і далеких гуцульських сіл
та
\”осередків\”.
На
підставі
зібраного матеріялу Б. Кобилянський
написав дисертаційну
працю
німецькою мовою (1924-1926 p.p.), що її в
українському
перекладі надруковано 1928 р. в \”Українському
діалектологічному збірнику\”, І (Київ,
1928 p.). Згадана вище його праця \”Діалект
і літературна мова\” —
це книжка
на 275 сторінок, а її зміст автор визначив
у підзаголовку як \”східньо-карпатський
і покутський діалекти, їх походження і
відношення до української літературної
мови\”.
Підсумковий
опис особливостей гуцульського говору
подав сучасний український діалектолог
Ф. Жилко у своїх \”Нарисах з діалектології
української мови\”, виданої вперше
1955 р. в Києві, вдруге (в переробленому
вигляді) 1966 р. (видавництво \”Радянська
школа\”). У Ф. Жилка гуцульський говір
визначено як \”східньокарпатські
говірки\”, із зазначенням у дужках
\”гуцульські\” (стор. 225). Згідно з
його інформацією, поданою на підставі
вже й найновіших дослідів (зокрема він
покликається на \”Діалектологічний
атлас українських народних говорів
Закарпатської области\” Й. Дзендзелівського,
виданого в Ужгороді 1958 і 1960 роками,
\”поширені гуцульські говірки в
населених пунктах на східніх узбіччях
Карпат, на Закарпатті — на схід від р.
Шопурки\”. Далі він зазначає: \”На
північному заході межа між гуцульськими
й бойківськими говірками проходить
приблизно у сточищі р. Лімниці. Між
гуцульськими й покутськими говірками
межа дуже невиразна. Часто ці говірки
взаємовклинюються. Межа між ними
починається від Надвірної (Івано-Франківської
области), іде на Коломию і на Черемош
між Іспасом та Баниловом (на схід від
Вижниці Чернівецької области), а потім
на Берегомет і, перетинаючи кордон
Румунії, у Сучавську область. Південну
межу визначають долиною річок Сучави
— Бродина, долиною Молдовиці — Рус де
Боул — Молдави — Брязу — Золотої
Бистриці і далі вздовж р. Черемошу.\”.
З
усіх українських говорів та говірок
гуцульський говір своїми звуковими,
граматичними та лексичними особливостями
найсвоєрідніший, але він, без сумніву,
належить до української мови, а якщо,
наприклад, поляки за приналежности цієї
території до Польщі намагалися зробити
на цій підставі — на підставі говорових
відмінностей зробити з гуцулів окремий
народець, то це були ворожі заходи,
скеровані на зменшення національного
потенціалу українського народу.
Описуючи
звукові особливості гуцульського
говору, я не вживатиму тут складних
мовознавчих позначень і через те не
відзначатиму незначних говіркових
відмінностей деяких звуків.
Відповідно
до українського літературного звука
\”а\” (правописного \”я\”) в
гуцульській вимові після м\’яких
приголосних під наголосом звучить \”е\”
(\”дек\” — дяк, \”памнєть\” —
пам\’ять, в східньоукраїнській народній
вимові \”памнять\”, \”порєдок\” —
порядок), а без наголосу — \”і\”
(правописне \”ї\”): \”їкей\” — який,
\”їчьмінь\” — ячмінь. Відповідно до
літературного \”е\” в
гуцульській
вимові звучать різні відтінки, близькі
до звука середнього між \”е\” та \”а\”
(\”клан\” — клен, \”пан\” — йен).
Відповідно до літературного \”п\” в
гуцульській
вимові є такий же звук, але лише в
деяких
говірках і тільки відповідно до давнього
\”о\” в нових закритих складах (\”бик\”
бік), а переважно в таких складах звучить
лябіялізоване \”и\”
(\”вюс\”
віз), крім того, в деяких говірках чується
двозвук (\”пліит\” -пліт, ліса). У
говірках
Сучави є ще звук \”ы\”
(\”выв —
віл).
У
частині
покутських говірок звук \”р\”
вимовляється пом\’якшено: \”косарь\”,
\”морьква\”.
Чи
не найбільша особливість гуцульських
говірок — вимова м\’яких \”т\” і \”д\”
перед \”і\” та \”е\” як \”к\” та
\”ґ\”. Ця особливість є в багатьох
південно-західних говорах української
мови, ба, зрідка трапляється і в
південно-східних говорах нашої мови (я
сам у дитинстві, як і всі в нашому селі
на Січеславщині вимовляли, та й тепер,
напевно, вимовляють: \”кісто\” – тісто,
\”кісно\” — тісно, \”це не ґля тебе\”
— це не для тебе), але в гуцульському
говорі ця особливість найбільше поширена:
\”ґівка\” — дівка, \”кіло\” — тіло,
\”кєшко\” — тяжко тощо.
Звук
\”ц\” звичайно твердий наприкінці
слів (\”хлопец\”), перед закінченням
-\”а\” (\”пшеница\”), у наростках
\”-цк-\” (\”гівоцкей\”). Проте в
цьому останньому наростку можливі й
випадки з м\’якістю \”ц\” (\”громацькей\”).
Так само звуки \”с\” й \”з\”
наприкінці слова вимовляються твердо
(\”цес\”, \”дес\”, \”шос\”, \”кріз\”.
Шелесні
\”ж\”, \”ш\”, а також африката \”ч\”
в різних позиціях вимовляються м\’яко
(\”жьовчь\”, \”душе\”, \”чєс\”).
Дзвінкі приголосні перед глухими
знеголоснюються: \”кєшко\” тяжко.
Згадані
звукові особливості позначилися й на
особливостях відмінкових закінчень:
\”ніхтє\” (ніхтя), \”ніхтєм\”
(ніхтям), \”ніхтєх\” (ніхтях). Після
основ на м\’який приголосний закінчення
-\”ам\”, -\”ах\” у дав. й місц.
відмінках у зв\’язку із звуковими
особливостями звучать як -\”им\”,
-\”их\” (\”коньми\”, \”на коньих\”).
Відповідно
до літературного закінчення в іменниках
жін. р. однини
-\”ею\”,
\”ою\” в гуцульських говірках, як і
в покутських, маємо -\”ев\” (\”кашєв\”),
-\”ов\” (\”жінков\”). Відповідно до
літературного закінчення в дав. в.
множини -\”ам\” у гуцульському говорі
вимовляється \”гітєм\” (дітям), в
місц. в, множини замість -\”ах (-ях)\”,
\”на ґітех\” (на дітях).
Відповідно
до приростка \”най\” у найвищому
ступні порівняння прикметників гуцули
вживають приростка \”май\” (Жилко
називає його \”часткою\” і пише
окремо): \”май більшєй\” (найбільший).
Дієслівні
форми 1-ої
особи однини і 3-ої особи множини
теперішнього часу, як і простого
майбутнього часу не мають звука \”л\”
перед закінченням: \”робйу\” (роблю),
\”купйу\” (куплю), \”робйе\”
(роблять). У 3-ій особі теперішнього часу
II дієвідміни немає закінчення \”-т\”:
\”вони носе\” (носять), \”ходе\”
(ходять). У 3-ій особі однини І дієвідміни
дієслова мають \”стягнене\”
закінчення: \”вона знат\” (\”знає\”,
а \”знат\” \”стягнено\” із \”знает\”).
Умовний
спосіб дієслів утворюється за допомогою
частки \”бих\” (\”бех\”) відповідно
до літературного би: \”ніз бех\” (ніс
би). Але в \”носеле бе сме\” (носили
б) звука \”х\” в частці немає.
Є
деякі особливості у наголошуванні слів,
зокрема помітна тенденція наголошувати
перший склад слова: \”теле\” (теля),
\”комар\” (комар).
Чимало
із згаданих вище явиш виходять за межі
властивих гуцульських говірок, а це їх
в\’яже з покутськими, бойківськими
говірками, ба й ширше.
У
гуцульському говорі чимало своєрідних
слів, які, проте, часто виходять і за
межі цього говору. Але в дотеперішньому
українському мовознавстві був поширений
хибний погляд, що всі ці слова є запозиками
або з румунської, або з угорської, або
навіть із тюрських мов. Звичайно, окремі
запозичення можуть бути, але це можна
казати лише про пізні запозики, як от
румунське \”ботей\” (отара), може,
\”дойма\” (пісня), угорське \”надраґи\”
(штани), а не про всі ті, що збігаються
із румунськими та угорськими, такими,
як от \”грунь\”, \”кулеша\”, \”ватра\”,
\”ґазда\” тощо. Масовому запозиченню
суперечить
той факт, то гуцули в Карпатах живуть з
непам\’ятних часів, і, як усякі горяни,
жили ввесь час ізольовано, тим часом як
румуни — це пізніші римські колоністи,
а угорці прийшли до Паннонії аж у IX
сторіччі, тим то можна скорше думати
про те, що ці народи позасвоювали багато
слів ще в давнину від місцевої людности,
зокрема від циків, які жили в Трансільванії,
а \”цики\”,
як
це я доказав спочатку в статті \”Походження
назов \”гуцул\”, \”бойко\”, \”лемко\”
та споріднених із ними слів\”, а пізніше
підтвердив це і в статті про походження
назви \”гуцул\”, надрукованій у цьому
збірнику, — це синонім назви \”гуцули\”.
Тим то самого факту, що якесь там
гуцульське слово є й у румунській чи
угорській
мовах, не досить для того, щоб уважати
гуцульське слово запозикою з
румунсько-молдавської чи
з
угорської мов, — потрібні ще глибші
історичні та етимологічні дослідження
цих слів. От довго дослідники уважали,
що слово \”гуцул\” запозичене з
румунської мови, що в ній воно означає
\”розбійник\”, а я це спростував у
друкованій у цьому збірнику статті. Для
деяких слів потрібна звичайна
поінформованість, щоб було ясно, що вони
не
могли бути запозикою з румунської чи
угорської мови. Наприклад, як може бути
запозикою з цих мов слово \”гачі\”
(штани), коли воно є у мові дінських
козаків? Або ще: як
можна
вважати слово \”грунь\” (верхів\’я
гори) запозикою з румунської мови
(по-румунському \”gruin\”), як є назви
річок на
Наддніпрянщині
\”Грунь\”, права притока Псла,
\”Грунь-Ташань\”, ліва притока Псла,
Грунь-Черкес\”, ліва притока Грунь-Ташані?
Але це останнє слово -\”грунь\”, що
виступає в семантично відмінних значеннях
— верхів\’я гори і назва річки-течії,
потребує вже наукової етимологізації.
Щодо семантичної \”суперечності\”
– гора і річка, то це вже у світлі моїх
етимологія легко з\’ясовується: як гора
\”спадає\” вниз, так вода в річці
також \”спадає\” (тече) вниз. Крім
того, гора й річка — це опуклість і
заглибина, а між ними є
зв\’язок.
Тут можна згадати, що в італійській мові
слово \”alto\” значить \”високий\”
(тобто \”гора\”), а на Україні є назва
річки \”Альта\” – права притока р.
Трубежа у сточищі Дніпра. А як утворилося
слово \”грунь\”, це можна з\’ясувати
за допомогою даних із адигейських мов.
В сучасних адигейських мовах є слово
\”гъуэ\”
(чит. \”гэ\”. бо \”гъу\” позначає
один звук \”г\”), що значить \”нора\”,
а нора як заглибина — це, з одного боку
те, в чому може текти вода (в західноукраїнських
говорах це й значить \”джерело\”), а
з другого за семантичною антонімічністю
(протилежністю) з цієї семантики можна
винести й значення \”горба\”, \”гори\”.
Ба більше: з оцього \”гъуэ\” постало
й слов\’янське слово \”гора\”, тільки
до нього додалося ще слово \”ур\”, що
в адигейських мовах значить \”довбня\”,
дерев\’яний молоток. З фонетичного боку
з \”э\” та \”уы\” (\”уы\” з двозвука
\”у\”) утворився звук \”о\” внаслідок
випаду \”ы\” та асиміляції півголоспого
\”у\” з попереднім редукованим \”э\”.
У слові \”грунь\” до \”гъуэ\”
приєднався
складник \”р\” (а не \”ур\”, як у
слові \”гора\”), що в сучасних
адигейських мовах є лише закінченням
називного відмінка означених іменників,
через те редукований звук
\”э\”,
як ненаголошений, випав. Але в слові
\”грунь\” є ще складник -\”унь\”,
і його теж треба пояснити. Він утворився
із дієприкметника \”инэ\”, твореного
від дієслова \”инэн\”, що тепер в
адигейських мовах значить \”застряти\”,
а звідси походить семантика: гора,
верхів\’я гори — \”те, що стирчить\”,
річка — заглибина, що має дно, внутрішня
обсяжність, в якій тече, зібрана з дощу
та джерел вода. Звук \”и\” на початку
\”инэ\” — це двозвук \”jы\”,
а його варіантом може бути двозвук \”у\”
(фонетично \”уы\”), як це маємо в
адигейському слові \”унэ\”, що значить
\”дім\”, і з цього \”у\” міг виникнути
звук \”у\” в слові \”грунь\”.
Я
не маю змоги етимологізувати у цій
статті багато слів, бо це складна справа
і забирає багато місця, але я ще раз можу
запитати: якщо \”ґазда\” є в гуцульському
говорі, в румунській мові та й в угорській,
то чому саме найдавніші насельники
цього району мали б запозичати це слово
від пізніших прихідьків? А якщо румуни
— асимільовані траки, то тоді це слово
могло б бути спільною спадщиною в румунів
і в гуцулів від давніших спільних
предків, бо траки – це західна частина
давніших кімерів, предків адигейців,
як я це думаю. Або ще: що слова \”кулеша\”,
\”куліш\” і \”гуляш\” етимологічно
споріднені, це, либонь, усякому ясно,
алеж слово \”куліш\” відоме на всій
етнографічній українській території,
воно є навіть у білоруській та в
південноросійській мовах, — то чому
\”кулеша\” в гуцульськім говорі мала
б бути запозикою з румунської чи угорської
мов, дарма що в угорській мові просо
називається \”köles\”?
Гуцульський
говір — єдиний з українських говорів,
що на нього звернули увагу українські
письменники, які або й цілком писали
по-гуцульському, або тільки частково
використали його для надання творам
місцевого кольориту.
Б.
Кобилянський у своїй книжці \”Діалект
і літературна мова\” написав: \”Твори
українських письменників про Гуцульщину
й Покуття за мовною характеристикою
поділяються на три різновиди: а) твори,
писані гуцульським або покутським
діялектом з елементами літературної
мови (твори М. Черемшини, В. Стефаника);
б) твори, писані в основному літературною
мовою з більшою або меншою кількістю
стихійно вжитих гуцульських та покутських
діялектизмів (твори Ю Федьковича, М
Устияновича, К. Климковича, С. Воробкевича);
в) твори, писані загальноукраїнською
мовою з використанням діялектів як
мовностилістичного засобу (\”Тіні
забутих предків\” М. Коцюбинського).\”
Як
бачимо, Кобилянський не згадав тут
творчости Г. Хоткевича, зокрема його
знаменитої повісті \”Камінна душа\”.
Проте в цій же праці Кобилянського ми
знаходимо й відповідь на питання, чому
він так зробив. Подавши оту класифікацію
письменників на стор. 85, він у примітці
на стор. 87 назвав Г. Хоткевича \”буржуазним
естетом і декадентом\”, уживши цього
останнього вислову як лайки, бо це він
(Б. Кобилянський) писав тоді, як на Україні
Хоткевич ще був заборонений, і про нього
нормально не можна було писати. Але 1966
р. Г. Хоткевич був \”реабілітований\”,
і в Києві вийшло два томи його творів,
а серед них, у другому томі, вміщено й
повість \”Камінна душа\” (на жаль,
через вилучення з української абетки
літери \”ґ\” гуцульська вимова в
діялогах великою мірою в цьому виданні
попсована).
Серед
згаданих у Б. Кобилянського українських
письменників немає й Ольги Кобилянської
та І. Франка, як також і деяких інших, що
писали з гуцульського життя: ці письменники
писали загальноукраїнською літературною
мовою.
Як
відомо, про гуцулів писали не тільки
українські письменники, а ще польські
(з них особливо помітний твір \”На
високій полонині\” С. Вінценза), писав
про закарпатських гуцулів чеський
письменник Ян Ольбрахт, а також німецький
К. Францоз.
Але
в тему цієї моєї статті не входить
розгляд з подробицями того, як згадані
письменники використали у своїх творах
гуцульський говір. Це окрема велика
тема.
В.
Чапленко