Гуцульщині, як цілком свідомій своєї багатосторонньої самобутности, складовій частині України, не можна відмовити права на свої емблеми, а передусім на свій крайовий герб. Такий герб повинен представляти історичну минувшину цієї волости, містити в собі знакове добро традиційної гуцульської земської геральдики, як теж виражати змагання до єдности гуцульського племені й гуцульської землі, розділених на протязі віків несправедливими й недоцільними державними, крайовими, обласними й іншими кордонами. Навіть якщо б з історичних причин такого герба не було, його створення було б конечним для чести Гуцульщини й для повноти української гериторіяльної геральдики.
Гуцульщині, як цілком свідомій своєї багатосторонньої самобутности, складовій частині України, не можна відмовити права на свої емблеми, а передусім на свій крайовий герб. Такий герб повинен представляти історичну минувшину цієї волости, містити в собі знакове добро традиційної гуцульської земської геральдики, як теж виражати змагання до єдности гуцульського племені й гуцульської землі, розділених на протязі віків несправедливими й недоцільними державними, крайовими, обласними й іншими кордонами. Навіть якщо б з історичних причин такого герба не було, його створення було б конечним для чести Гуцульщини й для повноти української гериторіяльної геральдики.
Все ж таки гуцульський герб не є справою сучасного гербо-творення, хоча він, як такий, у сучасному українському житті поки що не виступає; він є тільки справою історично-геральдичних розшуків і дослідів, як теж належного зрозуміння й рішення з боку передових діячів Гуцульської волости, які обновили б свої давні земські емблеми та оформили б їх у відповідний, правильний і під кожним оглядом сприймальний герб. Цей чин, а передусім історична, знакознавча й мистецька підготовча діяльність, є поки що завданням гуцулів на ізгойщині; його завершення — законне затвердження герба українською владою — буде можливим щойно у вільній Гуцульщині.
Гуцульщина не була справді ніколи окремою територіально-адміністративною одиницею, яка вживала своєї рідної й природної назви та користувалася своїм одним гербом. Передчасний упадок Галицько-Волинського Королівства спричинив для цієї влости лихоліття, які віддали її на поталу польському й угорському королівствам і Молдавському князівству, розділюючи її на Галицьку, Буковинську й Закарпатську Гуцульщину. Всі три займанці, не маючи тісного зв\’язку з населенням та не розуміючи його бажань, потреб, традицій і особливостей ділили свою частину гуцульської землі далі на повіти, жупи й т. д., які ніяк не причинялися до розвитку гуцульського племені. Польща включила Галицьку Гуцульщину до надмірно великого Галицького повіту, що обіймав, крім неї, ціле Подністров\’я й Покуття, створивши таким чином з неї занедбану та призабуту окраїну. В противенстві до польської влади, яка все таки залишила свою частину Гуцульщини в межах чисто українського повіту, краяла угорська, молдавська й переходова турецька влада гуцульську землю на жупи й повіти, не звертаючи жадної уваги на народностеві особливості та змішуючи гуцулів з румунами й угорцями, чим свідомо й несвідомо ставила їх перед загрозою винародовлення. У висліді таких сумних обставин історія не знає окремого князівства, ні окремої жупи ні навіть повіту з назвою Гуцульщини, а геральдика поки що не знає окремого й одного герба цього ж імени. Все ж таки це не означає, що Гуцульщина є досі негербованою землею і що вона не має права на свій герб. На протязі шести століть не було на Гуцульщині ні одного клаптика землі, на якому не обов\’язували різні герби, з яких деякі були не тільки давні та достойні, але навіть староукраїнські своїм походженням. До цих гербів має Гуцульщина таке саме право, яке мала вся Україна в 1917-18 рр. до обновлення тризуба Володимира Великого і яке має кожний нащадок гербованого роду до призабутого чи невживаного на протязі довшого часу герба своїх предків. Нам доводиться тільки розглянути ці герби, оцінити їх під історичним оглядом і оформити в загально-гуцульський крайовий і племінний герб згідно з загально прийнятими в європейській геральдиці правилами та з національними особливостями української геральдики.
По вигасненню Галицько-Волинської королівської династії відійшли Покуття й основна частина Гуцульщини — на північних схилах Карпат і обабіч Черемоша — до Молдавії. Приблизно 1395-го року залишилася гуцульська земля правобіч Черемоша при Молдавії, а т. зв. сьогодні Галицька Гуцульщина припала Польщі та по короткому часі була включена разом з Покуттям до Руського воєвідства, яке приблизно покривалося з простором сучасної Галичини. Руське воєвідство ділилося зразу на п\’ять, а опісля на шість земель: Львівську, Перемиську, Галицьку, Холмську, Сяніцьку й Жидачівську. Галицька земля ділилася на два повіти — Галицький і Теребовельський, а до Галицького належали Подністров\’я, Покуття й Гуцульщина. Руське воєвідство та всі його землі й повіти користувалися своїми стародавніми гербами. Герб галицької землі та її обох повітів був тотожний: у срібному полі чорна укоронована галка в зльоті від землі. Цей земський герб витворився в ХІV-ому столітті з герба престольного міста Галича, який різниться від земського тільки тим, що в ньому немає землі, виображеної під ногами галки. Обидва герби належать до т. зв. іменних або \”гласних\”, що голосять ім\’я свого гербоносця, а саме: \”галка\” – – Галич, Галицька земля, Галичина і т, д. (цим не хочемо твердити, що назва \”Галич\” пішла якраз від слів \”галка\” чи \”галич\”, лише згадати, що так розуміли походження цієї назви герботворці ХIV-го століття). Під білою коругвою з виображенням чорної галки боролася військова частина з галицької землі в битві під Ґрюнвальдом 1410-го року і нам важно тут ствердити, що цей герб постав перед остаточним прилученням Галичини до Польського королівства, що сталося 1435-го року, коли вона ще рядилася Руським правом і під назвою Руського королівства вважалася окремим королівством від Польського й Угорського, хоча знаходилася вже під владою чужокровних монархів, які присвоїли собі престіл Романовичів.
На королівське походження цього герба вказує теж укоронування галки. Цей староукраїнський герб перетривав у гідності земського-повітового аж до прилучення Галичини до Австрії, коли запроваджено новий територіально-адміністративний поділ, не створюючи одначе повітових гербів. Герб міста Галича залишився в урядовому вжитку аж по наші часи, а виображення галки відзискало ще раз належну собі гідність у створеному в ХІХ-му столітті невдатному гербі Королівства Галичини, як коронного краю Австрійського цісарства: в блакитному полі над червоним поперечним поясом чорна галка (вже без корони та зі зложеними крилами), а під ним три золоті корони, дві над одною (давній герб Галичини).
Бачимо отже, що виображення чорної укоронованої галки в срібному полі було в Галицькій Гуцульщині обов\’язковим гербом на протязі чотирьох століть.
Буковинська Гуцульщина, припавши Молдавії разом з частиною Галицької Гуцульщини й Покуттям, по упадку Галицько-Волинського Королівства залишилася під молдавською й турецько-молдавською владою аж до 1774-го року. Молдавська займанщина поступала на буковинсько-гуцульському просторі досить повільно і так Вижниччина опинилася під нею щойно під кінець XV-го століття. Молдавія ділилася під територіально-адміністративним оглядом на численні округи, а до двох із них — Чернівецької й Сучавської — були прилучені гуцульські землі. Окружні герби не прийнялися і одинокий герб, який представляє історію цієї землі, це державно-династична т. зв. \”турова голова\”.
Барвосполука й побічні гербові титла змінялися на протязі століть, але в основному була це виображена в червоному полі золота або чорна голова тура (дикого бугая), супроводжена вгорі зіркою, праворуч рожею, а ліворуч півмісяцем. Цей герб постав у ХІV-ому столітті, а його походження й первісне значення ще не вияснені остаточно. Молдавські перекази згадують Драґоша, мармароського воєводу, який на ловах, у погоні за туром загнався аж на Буковину, яка йому сподобалася й він на ній залишився. Драґош дійсно існував; в роках 1342-44 був він управителем, призначеним угорським королем Людовиком Великим (1341-82), новоздобутих земель на пограниччі Буковини й властивої Молдавії.
Дуже можливо, що якраз цей переказ про тура був принукою до створення даного герба. Цікаво теж, що гербом Сиготу, столиці Мармарощини, з якої походив Драґош, є чорна голова буйвола в срібному полі. Отже не виключено теж, що ця емблема була принесена з мармаросько-гуцульської землі. Крім того, слід не забувати, що тур і півмісяць виступають у староукраїнських віруваннях як символи небесної й княжої влади, що теж могло мати вплив на уяву середньовічних герботворців.
Як воно не було б, всі познаки вказують на те, що це гербове виображення постало якщо не на гуцульській землі, то десь на гуцульсько-буковинському пограниччі. Якщо взяти під увагу й те, що першою столицею Молдавії був до 1391-го року положений на українській землі Серет і що рання Молдавія не була виключно румунським, лише українсько-румунським князівством, до якого зовсім природно тяжіли переслідувані Польщею покутська й галицько-гуцульська землі, то годі заперечити цьому гербу староукраїнської традиції. За австрійських часів перетворено цей стародавній герб невдало на крайовий герб Буковини: в блакитно-червоно розколеному шиті чорна відірвана голова буйвола, супроводжена трьома золотими зірками, однією вгорі й двома обабіч. Повітових буковинських гербів не створено, а крайовий утратив своє урядове значення 1918 року.
За років румунської займанщини (1918-40) приділено буковинсько-гуцульські землі переважно до двох повітів —- Сторожинецького й Радовецького. Були теж спроби повітового герботворення, які одначе визначалися історично безпідставним намаганням зрумунщення буковинської земської геральдики. Розглядання тих новотворів вийшло б поза рамці нашої статті. Для нас важна тільки стародавня \”турова голова\”, яка на протязі п\’яти століть належала, до бувальщини буковинських гуцулів.
Закарпатська Гуцульщина, яка в ХІ-ому столітті була з цілим Закарпаттям прилучена до Угорського Королівства, вернулася на короткий час (1290-1320) до Галицько-Волинської держави, а опісля перебувала під угорською владою продовж шести століть.
У середньовіччі поділено Угорщину під територіально-адміністративним оглядом на т. зв. комітати або жупи (угорське \”вермедє\”), себто на графства (українське слово жупа південно-слов\’янського походження). Основна частина Закарпатської Гуцульщини ввійшла до складу Мармароської жупи, створеної 1385-го року, якої столицею було місто Сигіт. Жупи не були ще гербовані в середньовіччі; відносне герботворення почалося щойно під кінець ХV-го століття, а 1550-го року було постановлено, що всі жупи мусять користуватися своїми, наданими королем, гербами. Герб Мармароської жупи був затверджений 1748-го року, одначе 24 квітня 1786-го року всі жупи втратили свої герби у висліді розпорядку цісаря Йосифа II. В січні 1790-го року знесено цю централізаційну реформу і Мармароська жупа користувалася своїм гербом до 1918-го року, коли її поділено між Чехо-Словаччиною й Румунією, яка зайняла Сигітщину. Герб Мармароської жупи складний: шит т. зв. \”високо розділений\” (горішнє поле має приблизно 3/7 щитової висоти), в горішньому (меншому) срібному полі на зеленій землі і між двома зеленими смереками півокругла гора з відкритою печерою, в якій стоять два звернені до себе гірники в чорних одягах і з молотами з піднятих правицях, та зі стоячим гірським цапом на її шпилі; в долішньому (більшому) блакитному полі чотири срібні хвилясті смуги. Обидва поля представляють краєвид і природні багатства жупи: в горішньому гірська рослинність і звірня, як теж корисні копалини (кам\’яна сіль і благородні метали), а в долішньому — чотири місцеві ріки, отже й водне багатство. Гербовий щит жупи був увінчаний т. зв. листковою короною. Цей герб справді наймолодший серед гербів українських закарпатських жуп. (інші походять з XVI-го й XVII-го століть), одначе він має все таки за собою традицію двох століть. Краєвидне й доволі складне виображення горішнього поля виявляє справді притаманний для XVIII-го століття занепад гербового мистецтва, одначе своїм змістом воно тісно пов\’язане з природою Закарпатської Гуцульщини; долішнє поле під гербово-мистецьким оглядом цілком беззакидне й навіть дуже гарне. Герб Мармароської жупи не містить в собі такого староукраїнського знакового добра, що його бачимо в гербах Галицької й Буковинської Гуцульщини, але він має теж свої безсумнівні додатні ціхи: він був створений якраз для даної землі, своїм історичним землепростірним значенням покривав він майже всю Закарпатську Гуцульщину, а в його змісті немає нічого несприймального для українських почувань, хоча він був створений і наданий чужинецькою владою. Він є частиною бувальщини цієї ж гуцульської волости і, як такий, належить безсумнівно до вартісніших пам\’яток української земської геральдики
Розглянувши герби трьох Гуцульщин, бачимо, що гуцульському племеню не бракує геральдичних традицій; бракує тільки поки що сприймальний для сучасного вжитку один, так сказати б, всегуцульський герб. Такий герб може постати двома ладами: наданням нового герба українською владою, яка створила б з гуцульських земель одну територіально-адміністративну одиницю, що під цю пору неможливе, або сполукою трьох історичних земських гербів Гуцульщини в одному щиті, що цілком можливе й навіть конечне. Такий спосіб герботворення широко й віддавна поширений у загально-европейській, а в цьому теж і українській, державній, земській, міській і кожній іншій геральдиці. Герб об\’єднаної Еснанії постав із сполуки стародавніх гербів Кастілійського, Леонського, Араґонського, Наварського й Ґранадського королівств. Історичний герб всієї Латвії не існував до 1918-го року, одначе латвійці зуміли його створити, вміщуючи стародавні герби Курляндії й Інфлянтів в одному щитовому полі (подібно поступили румуни, данці й деякі інші нації). Герб невеличкої України за часів Малоросійської Колегії був зіставленням п\’ятьох княжих гербів: Київського, Чернігівського, Переяславського, Новгород – Сіверського й Стародубського. Герб німецької провінції Шлезвіґ-Гольштайн постав із сполуки історичних гербів цих обох — колись окремих від себе — зелемь: Шлезвіґу й Гольштайну. Герб міста Будапешту постав із гербів колишніх міст Буди й Пешту. Недавно, а саме 1962-го року надано герб північно-німецькій окрузі, яка була створена 1885-го року і яку названо 1933-го року Фрізлянд тому, що її заселює фригійське плем\’я.
Одна частина Фрізлянду належала давніше до провінції Єферлянду, а друга до графства Бентінк; тому, що герб під іменем Фрізлянду ще не існував, створено його з гербів Єферлянду й Бентінку. Звичайно, коли твориться нова територіальна одиниця з земель, що належали давніше до інших гербованих володінь, ті землі приносять із собою, неначе повноправні спадкоємці, герби попередніх володінь, яким були підпорядковані, і так складається новий земський герб. Важно тільки, щоб у таких випадках користуватися гербами, які обов\’язували на даних землях безпосередньо та мали найближчий зв\’язок з життям населення. Так, напр, Галицьку Гуцульщину представляє куди краще подністровсько-покутсько-гуцульська чорна галка колишнього Галицького повіту, ніж золотий лев цілої Галичини. Для Закарпатської Гуцульщини таким гербом є мармароський, а в жодному випадку герб цілого Угорського королівства. Тільки на таких засадах можна правильно оформити герб Гуцульщини, який був би виразником її історії, її сучасної племінної єдности та її надій на майбутнє.
Питання, яким частинам Гуцульщини належать перше, друге й третє поля гербового щита, нетрудне для розв\’язки. Галицька Гуцульщина займає приблизно 45% усього заселеного гуцулами землепростору, Буковинська 34%, а Закарпатська 21%. В Галичині живе приблизно 54% усього гуцульського населення України, на Буковині 26%, а на Закарпатті 20%. У такому ж самому порядку чергуються три гуцульські герби відносно своєї історично-геральдичної гідности: чорна галка королівсько-княжого Галича, княжа турова голова Буковини та герб Мармарщини — рівній гідності графства. Історичних заслуг трьох Гуцульщин тут не можемо брати під увагу, бо всі вони прислужилися своїй нації в міру своїх можливостей, залежних від величини населення й землі, як теж історичних обставин. Всі три землі дали Україні заслужених діячів і всі три оборонили свою лицарську честь збройними виступами — галицькі й буковинські під прапором ЗУНР, а закарпатські проголошенням у Ясіні Гуцульської Республіки та підняттям у здобутому Сиготі українського прапора. Вищезгадане чергування трьох земських гербів — у першому полі Галицької, в другому Буковинської, а в третьому Закарпатської Гуцульщин — теж найзручніше під мистецьким, себто геральдично-графічним і поліхронічним оглядом. Бачимо отже, що всегуцульський герб твориться сам собою у висліді історично-геральдичного дослідження та застосування загально-принятих геральдичних правил і традицій. Тут подаємо остаточний гербопис.
Гербовий щит розділений, а горішнє півполе розколене. В першому (горішньо-правому) срібному чвертьполі на зеленій землі чорна галка у зльоті (з розгорненими крилами) в червоному озброєнні (дзюб, ноги й кигті), з червоним перетнем у дзюбі та увінчана червоною короною. В другому (горішньо-лівому) червоному чвертьполі золота турова голова, срібно озброєна (роги) й оязичена та супроводжена вгорі срібною шестираменною зіркою, правобіч такою ж рожею, а лівобіч таким же півмісяцем ріжками вправо. Долішнє півполе розділене. В горішньому срібному чвертьполі на зеленій землі між двома зеленими смереками з чорними стовбурами півокругла зелена гора з відкритою срібною печерою, в якій два чорно вдягнені, стоячі й звернені до себе гірники з чорними молотами в піднятих правицях, а на її шпилі гірський цап у червоному озброєнні (роги й копита). В долішньому блакитному чвертьполі чотири срібні хвилясто-поземі смути.
Для цього гербопису конечні деякі пояснення. В численних польських гербовниках виображена галицька галка — за звичаєм польської геральдики — звернена в свою ліву сторону, що негідне з правилами української та загально-европейської геральдики; її звертаємо вправо, як це бачимо на давніх міських печатях Галича. Перстень і червоне \”озброєння\” є традиційними геральдичними атрибутами галки, що відрізняють її від інших чорних гербових птахів. Її корона виображена у деяких польських геральдистів золотом, що незгідне з правилами геральдики, яка не дозволяє класти т. зв. металу на метал (золота на срібло й противно) та вимагає в такому випадку червової барви, себто \”червоного золота\” (деяке недбальство барвосполук було одною з від\’ємних ціх старої польської геральдики). В другому (буковинсько-гуцульському) чвертьполі користуємося з історично-геральдичних причин не під австрійським гербом Буковини, невдалим новотвором ХІХ-го століття, лише давнім і гарним гербом молдавських воєводів-господарів, які користувалися ним значно давніше й довше не тільки на Буковині, але теж — під кінець середньовіччя — на Покутті й на Галицькій Гуцульщині (блакитно-червоне щитове поле конечне для Буковини, щоб відрізнити її герб від спільного молдавсько-буковинського, але в нашому випадку це зайве, бо таке відрізнення маємо вже у висліді сполуки з галицьким і мармароським гербами). Герб Закарпатської Гуцульщини, хоча третій з черги, вимагає з причини своєї двочастинности й образової складности, як теж подрібности, половини гербового щита, щоб сповнити вимоги доброї геральдики.
Цей триєдиний герб є пам\’ятником непохитности й відпорности Гуцульщини, яка досі затримала своє горде племінне обличчя, хоча була покраяна віковими кордонами займанців, але зберегла для України одну з її найцінніших окраїнних волостей.
Все ж таки гуцульський герб не є справою сучасного гербо-творення, хоча він, як такий, у сучасному українському житті поки що не виступає; він є тільки справою історично-геральдичних розшуків і дослідів, як теж належного зрозуміння й рішення з боку передових діячів Гуцульської волости, які обновили б свої давні земські емблеми та оформили б їх у відповідний, правильний і під кожним оглядом сприймальний герб. Цей чин, а передусім історична, знакознавча й мистецька підготовча діяльність, є поки що завданням гуцулів на ізгойщині; його завершення — законне затвердження герба українською владою — буде можливим щойно у вільній Гуцульщині.
Гуцульщина не була справді ніколи окремою територіально-адміністративною одиницею, яка вживала своєї рідної й природної назви та користувалася своїм одним гербом. Передчасний упадок Галицько-Волинського Королівства спричинив для цієї влости лихоліття, які віддали її на поталу польському й угорському королівствам і Молдавському князівству, розділюючи її на Галицьку, Буковинську й Закарпатську Гуцульщину. Всі три займанці, не маючи тісного зв\’язку з населенням та не розуміючи його бажань, потреб, традицій і особливостей ділили свою частину гуцульської землі далі на повіти, жупи й т. д., які ніяк не причинялися до розвитку гуцульського племені. Польща включила Галицьку Гуцульщину до надмірно великого Галицького повіту, що обіймав, крім неї, ціле Подністров\’я й Покуття, створивши таким чином з неї занедбану та призабуту окраїну. В противенстві до польської влади, яка все таки залишила свою частину Гуцульщини в межах чисто українського повіту, краяла угорська, молдавська й переходова турецька влада гуцульську землю на жупи й повіти, не звертаючи жадної уваги на народностеві особливості та змішуючи гуцулів з румунами й угорцями, чим свідомо й несвідомо ставила їх перед загрозою винародовлення. У висліді таких сумних обставин історія не знає окремого князівства, ні окремої жупи ні навіть повіту з назвою Гуцульщини, а геральдика поки що не знає окремого й одного герба цього ж імени. Все ж таки це не означає, що Гуцульщина є досі негербованою землею і що вона не має права на свій герб. На протязі шести століть не було на Гуцульщині ні одного клаптика землі, на якому не обов\’язували різні герби, з яких деякі були не тільки давні та достойні, але навіть староукраїнські своїм походженням. До цих гербів має Гуцульщина таке саме право, яке мала вся Україна в 1917-18 рр. до обновлення тризуба Володимира Великого і яке має кожний нащадок гербованого роду до призабутого чи невживаного на протязі довшого часу герба своїх предків. Нам доводиться тільки розглянути ці герби, оцінити їх під історичним оглядом і оформити в загально-гуцульський крайовий і племінний герб згідно з загально прийнятими в європейській геральдиці правилами та з національними особливостями української геральдики.
По вигасненню Галицько-Волинської королівської династії відійшли Покуття й основна частина Гуцульщини — на північних схилах Карпат і обабіч Черемоша — до Молдавії. Приблизно 1395-го року залишилася гуцульська земля правобіч Черемоша при Молдавії, а т. зв. сьогодні Галицька Гуцульщина припала Польщі та по короткому часі була включена разом з Покуттям до Руського воєвідства, яке приблизно покривалося з простором сучасної Галичини. Руське воєвідство ділилося зразу на п\’ять, а опісля на шість земель: Львівську, Перемиську, Галицьку, Холмську, Сяніцьку й Жидачівську. Галицька земля ділилася на два повіти — Галицький і Теребовельський, а до Галицького належали Подністров\’я, Покуття й Гуцульщина. Руське воєвідство та всі його землі й повіти користувалися своїми стародавніми гербами. Герб галицької землі та її обох повітів був тотожний: у срібному полі чорна укоронована галка в зльоті від землі. Цей земський герб витворився в ХІV-ому столітті з герба престольного міста Галича, який різниться від земського тільки тим, що в ньому немає землі, виображеної під ногами галки. Обидва герби належать до т. зв. іменних або \”гласних\”, що голосять ім\’я свого гербоносця, а саме: \”галка\” – – Галич, Галицька земля, Галичина і т, д. (цим не хочемо твердити, що назва \”Галич\” пішла якраз від слів \”галка\” чи \”галич\”, лише згадати, що так розуміли походження цієї назви герботворці ХIV-го століття). Під білою коругвою з виображенням чорної галки боролася військова частина з галицької землі в битві під Ґрюнвальдом 1410-го року і нам важно тут ствердити, що цей герб постав перед остаточним прилученням Галичини до Польського королівства, що сталося 1435-го року, коли вона ще рядилася Руським правом і під назвою Руського королівства вважалася окремим королівством від Польського й Угорського, хоча знаходилася вже під владою чужокровних монархів, які присвоїли собі престіл Романовичів.
На королівське походження цього герба вказує теж укоронування галки. Цей староукраїнський герб перетривав у гідності земського-повітового аж до прилучення Галичини до Австрії, коли запроваджено новий територіально-адміністративний поділ, не створюючи одначе повітових гербів. Герб міста Галича залишився в урядовому вжитку аж по наші часи, а виображення галки відзискало ще раз належну собі гідність у створеному в ХІХ-му столітті невдатному гербі Королівства Галичини, як коронного краю Австрійського цісарства: в блакитному полі над червоним поперечним поясом чорна галка (вже без корони та зі зложеними крилами), а під ним три золоті корони, дві над одною (давній герб Галичини).
Бачимо отже, що виображення чорної укоронованої галки в срібному полі було в Галицькій Гуцульщині обов\’язковим гербом на протязі чотирьох століть.
Буковинська Гуцульщина, припавши Молдавії разом з частиною Галицької Гуцульщини й Покуттям, по упадку Галицько-Волинського Королівства залишилася під молдавською й турецько-молдавською владою аж до 1774-го року. Молдавська займанщина поступала на буковинсько-гуцульському просторі досить повільно і так Вижниччина опинилася під нею щойно під кінець XV-го століття. Молдавія ділилася під територіально-адміністративним оглядом на численні округи, а до двох із них — Чернівецької й Сучавської — були прилучені гуцульські землі. Окружні герби не прийнялися і одинокий герб, який представляє історію цієї землі, це державно-династична т. зв. \”турова голова\”.
Барвосполука й побічні гербові титла змінялися на протязі століть, але в основному була це виображена в червоному полі золота або чорна голова тура (дикого бугая), супроводжена вгорі зіркою, праворуч рожею, а ліворуч півмісяцем. Цей герб постав у ХІV-ому столітті, а його походження й первісне значення ще не вияснені остаточно. Молдавські перекази згадують Драґоша, мармароського воєводу, який на ловах, у погоні за туром загнався аж на Буковину, яка йому сподобалася й він на ній залишився. Драґош дійсно існував; в роках 1342-44 був він управителем, призначеним угорським королем Людовиком Великим (1341-82), новоздобутих земель на пограниччі Буковини й властивої Молдавії.
Дуже можливо, що якраз цей переказ про тура був принукою до створення даного герба. Цікаво теж, що гербом Сиготу, столиці Мармарощини, з якої походив Драґош, є чорна голова буйвола в срібному полі. Отже не виключено теж, що ця емблема була принесена з мармаросько-гуцульської землі. Крім того, слід не забувати, що тур і півмісяць виступають у староукраїнських віруваннях як символи небесної й княжої влади, що теж могло мати вплив на уяву середньовічних герботворців.
Як воно не було б, всі познаки вказують на те, що це гербове виображення постало якщо не на гуцульській землі, то десь на гуцульсько-буковинському пограниччі. Якщо взяти під увагу й те, що першою столицею Молдавії був до 1391-го року положений на українській землі Серет і що рання Молдавія не була виключно румунським, лише українсько-румунським князівством, до якого зовсім природно тяжіли переслідувані Польщею покутська й галицько-гуцульська землі, то годі заперечити цьому гербу староукраїнської традиції. За австрійських часів перетворено цей стародавній герб невдало на крайовий герб Буковини: в блакитно-червоно розколеному шиті чорна відірвана голова буйвола, супроводжена трьома золотими зірками, однією вгорі й двома обабіч. Повітових буковинських гербів не створено, а крайовий утратив своє урядове значення 1918 року.
За років румунської займанщини (1918-40) приділено буковинсько-гуцульські землі переважно до двох повітів —- Сторожинецького й Радовецького. Були теж спроби повітового герботворення, які одначе визначалися історично безпідставним намаганням зрумунщення буковинської земської геральдики. Розглядання тих новотворів вийшло б поза рамці нашої статті. Для нас важна тільки стародавня \”турова голова\”, яка на протязі п\’яти століть належала, до бувальщини буковинських гуцулів.
Закарпатська Гуцульщина, яка в ХІ-ому столітті була з цілим Закарпаттям прилучена до Угорського Королівства, вернулася на короткий час (1290-1320) до Галицько-Волинської держави, а опісля перебувала під угорською владою продовж шести століть.
У середньовіччі поділено Угорщину під територіально-адміністративним оглядом на т. зв. комітати або жупи (угорське \”вермедє\”), себто на графства (українське слово жупа південно-слов\’янського походження). Основна частина Закарпатської Гуцульщини ввійшла до складу Мармароської жупи, створеної 1385-го року, якої столицею було місто Сигіт. Жупи не були ще гербовані в середньовіччі; відносне герботворення почалося щойно під кінець ХV-го століття, а 1550-го року було постановлено, що всі жупи мусять користуватися своїми, наданими королем, гербами. Герб Мармароської жупи був затверджений 1748-го року, одначе 24 квітня 1786-го року всі жупи втратили свої герби у висліді розпорядку цісаря Йосифа II. В січні 1790-го року знесено цю централізаційну реформу і Мармароська жупа користувалася своїм гербом до 1918-го року, коли її поділено між Чехо-Словаччиною й Румунією, яка зайняла Сигітщину. Герб Мармароської жупи складний: шит т. зв. \”високо розділений\” (горішнє поле має приблизно 3/7 щитової висоти), в горішньому (меншому) срібному полі на зеленій землі і між двома зеленими смереками півокругла гора з відкритою печерою, в якій стоять два звернені до себе гірники в чорних одягах і з молотами з піднятих правицях, та зі стоячим гірським цапом на її шпилі; в долішньому (більшому) блакитному полі чотири срібні хвилясті смуги. Обидва поля представляють краєвид і природні багатства жупи: в горішньому гірська рослинність і звірня, як теж корисні копалини (кам\’яна сіль і благородні метали), а в долішньому — чотири місцеві ріки, отже й водне багатство. Гербовий щит жупи був увінчаний т. зв. листковою короною. Цей герб справді наймолодший серед гербів українських закарпатських жуп. (інші походять з XVI-го й XVII-го століть), одначе він має все таки за собою традицію двох століть. Краєвидне й доволі складне виображення горішнього поля виявляє справді притаманний для XVIII-го століття занепад гербового мистецтва, одначе своїм змістом воно тісно пов\’язане з природою Закарпатської Гуцульщини; долішнє поле під гербово-мистецьким оглядом цілком беззакидне й навіть дуже гарне. Герб Мармароської жупи не містить в собі такого староукраїнського знакового добра, що його бачимо в гербах Галицької й Буковинської Гуцульщини, але він має теж свої безсумнівні додатні ціхи: він був створений якраз для даної землі, своїм історичним землепростірним значенням покривав він майже всю Закарпатську Гуцульщину, а в його змісті немає нічого несприймального для українських почувань, хоча він був створений і наданий чужинецькою владою. Він є частиною бувальщини цієї ж гуцульської волости і, як такий, належить безсумнівно до вартісніших пам\’яток української земської геральдики
Розглянувши герби трьох Гуцульщин, бачимо, що гуцульському племеню не бракує геральдичних традицій; бракує тільки поки що сприймальний для сучасного вжитку один, так сказати б, всегуцульський герб. Такий герб може постати двома ладами: наданням нового герба українською владою, яка створила б з гуцульських земель одну територіально-адміністративну одиницю, що під цю пору неможливе, або сполукою трьох історичних земських гербів Гуцульщини в одному щиті, що цілком можливе й навіть конечне. Такий спосіб герботворення широко й віддавна поширений у загально-европейській, а в цьому теж і українській, державній, земській, міській і кожній іншій геральдиці. Герб об\’єднаної Еснанії постав із сполуки стародавніх гербів Кастілійського, Леонського, Араґонського, Наварського й Ґранадського королівств. Історичний герб всієї Латвії не існував до 1918-го року, одначе латвійці зуміли його створити, вміщуючи стародавні герби Курляндії й Інфлянтів в одному щитовому полі (подібно поступили румуни, данці й деякі інші нації). Герб невеличкої України за часів Малоросійської Колегії був зіставленням п\’ятьох княжих гербів: Київського, Чернігівського, Переяславського, Новгород – Сіверського й Стародубського. Герб німецької провінції Шлезвіґ-Гольштайн постав із сполуки історичних гербів цих обох — колись окремих від себе — зелемь: Шлезвіґу й Гольштайну. Герб міста Будапешту постав із гербів колишніх міст Буди й Пешту. Недавно, а саме 1962-го року надано герб північно-німецькій окрузі, яка була створена 1885-го року і яку названо 1933-го року Фрізлянд тому, що її заселює фригійське плем\’я.
Одна частина Фрізлянду належала давніше до провінції Єферлянду, а друга до графства Бентінк; тому, що герб під іменем Фрізлянду ще не існував, створено його з гербів Єферлянду й Бентінку. Звичайно, коли твориться нова територіальна одиниця з земель, що належали давніше до інших гербованих володінь, ті землі приносять із собою, неначе повноправні спадкоємці, герби попередніх володінь, яким були підпорядковані, і так складається новий земський герб. Важно тільки, щоб у таких випадках користуватися гербами, які обов\’язували на даних землях безпосередньо та мали найближчий зв\’язок з життям населення. Так, напр, Галицьку Гуцульщину представляє куди краще подністровсько-покутсько-гуцульська чорна галка колишнього Галицького повіту, ніж золотий лев цілої Галичини. Для Закарпатської Гуцульщини таким гербом є мармароський, а в жодному випадку герб цілого Угорського королівства. Тільки на таких засадах можна правильно оформити герб Гуцульщини, який був би виразником її історії, її сучасної племінної єдности та її надій на майбутнє.
Питання, яким частинам Гуцульщини належать перше, друге й третє поля гербового щита, нетрудне для розв\’язки. Галицька Гуцульщина займає приблизно 45% усього заселеного гуцулами землепростору, Буковинська 34%, а Закарпатська 21%. В Галичині живе приблизно 54% усього гуцульського населення України, на Буковині 26%, а на Закарпатті 20%. У такому ж самому порядку чергуються три гуцульські герби відносно своєї історично-геральдичної гідности: чорна галка королівсько-княжого Галича, княжа турова голова Буковини та герб Мармарщини — рівній гідності графства. Історичних заслуг трьох Гуцульщин тут не можемо брати під увагу, бо всі вони прислужилися своїй нації в міру своїх можливостей, залежних від величини населення й землі, як теж історичних обставин. Всі три землі дали Україні заслужених діячів і всі три оборонили свою лицарську честь збройними виступами — галицькі й буковинські під прапором ЗУНР, а закарпатські проголошенням у Ясіні Гуцульської Республіки та підняттям у здобутому Сиготі українського прапора. Вищезгадане чергування трьох земських гербів — у першому полі Галицької, в другому Буковинської, а в третьому Закарпатської Гуцульщин — теж найзручніше під мистецьким, себто геральдично-графічним і поліхронічним оглядом. Бачимо отже, що всегуцульський герб твориться сам собою у висліді історично-геральдичного дослідження та застосування загально-принятих геральдичних правил і традицій. Тут подаємо остаточний гербопис.
Гербовий щит розділений, а горішнє півполе розколене. В першому (горішньо-правому) срібному чвертьполі на зеленій землі чорна галка у зльоті (з розгорненими крилами) в червоному озброєнні (дзюб, ноги й кигті), з червоним перетнем у дзюбі та увінчана червоною короною. В другому (горішньо-лівому) червоному чвертьполі золота турова голова, срібно озброєна (роги) й оязичена та супроводжена вгорі срібною шестираменною зіркою, правобіч такою ж рожею, а лівобіч таким же півмісяцем ріжками вправо. Долішнє півполе розділене. В горішньому срібному чвертьполі на зеленій землі між двома зеленими смереками з чорними стовбурами півокругла зелена гора з відкритою срібною печерою, в якій два чорно вдягнені, стоячі й звернені до себе гірники з чорними молотами в піднятих правицях, а на її шпилі гірський цап у червоному озброєнні (роги й копита). В долішньому блакитному чвертьполі чотири срібні хвилясто-поземі смути.
Для цього гербопису конечні деякі пояснення. В численних польських гербовниках виображена галицька галка — за звичаєм польської геральдики — звернена в свою ліву сторону, що негідне з правилами української та загально-европейської геральдики; її звертаємо вправо, як це бачимо на давніх міських печатях Галича. Перстень і червоне \”озброєння\” є традиційними геральдичними атрибутами галки, що відрізняють її від інших чорних гербових птахів. Її корона виображена у деяких польських геральдистів золотом, що незгідне з правилами геральдики, яка не дозволяє класти т. зв. металу на метал (золота на срібло й противно) та вимагає в такому випадку червової барви, себто \”червоного золота\” (деяке недбальство барвосполук було одною з від\’ємних ціх старої польської геральдики). В другому (буковинсько-гуцульському) чвертьполі користуємося з історично-геральдичних причин не під австрійським гербом Буковини, невдалим новотвором ХІХ-го століття, лише давнім і гарним гербом молдавських воєводів-господарів, які користувалися ним значно давніше й довше не тільки на Буковині, але теж — під кінець середньовіччя — на Покутті й на Галицькій Гуцульщині (блакитно-червоне щитове поле конечне для Буковини, щоб відрізнити її герб від спільного молдавсько-буковинського, але в нашому випадку це зайве, бо таке відрізнення маємо вже у висліді сполуки з галицьким і мармароським гербами). Герб Закарпатської Гуцульщини, хоча третій з черги, вимагає з причини своєї двочастинности й образової складности, як теж подрібности, половини гербового щита, щоб сповнити вимоги доброї геральдики.
Цей триєдиний герб є пам\’ятником непохитности й відпорности Гуцульщини, яка досі затримала своє горде племінне обличчя, хоча була покраяна віковими кордонами займанців, але зберегла для України одну з її найцінніших окраїнних волостей.
Роман О. Климкевич