Втечу від світу, віддана
самотності,
Замрію непрожитим ще життям.
Чоло закрию хусткою скорботності,
Тугу розвію вітряним виттям…
Запрагну світла й темряви
водночас,-
Змінити все, що ще ніхто не зміг.
Твоє життя й моє в різночас
Сплести й з’єднати, навіть якщо
гріх.
Не в тому річ, що люди поміж
нами.
І не біда, що час не так пішов.
Допоки, кинуті світами,
Блукати будемо ми знов?..
На перехресті розірву дроти,
Навколішках душа перебреде.
З тугою ми – дві самоти:
В різнобіч – не побачать нас
ніде.
Прощання
Мій вчинок – грім і блискавиця.
Дзиґарок б’є на сполох.
В моїй душі, немов живиця,
Розлитий батьків голос.
Акорд прощань, провин, бажань, –
Усе зітреться в попіл.
Я сильна, та душевна грань
Опаде листом жовтим.
Крихкі граніти сипле
Моя любов утомлена.
Душа і кров розбиті,
І згуба розколена.
Прагнення вищих цінностей
Роздирає нутро навпіл.
Я відчула різницю пристрастей
І хворію кохання залпом.
Розірвана, роз’ятрена,
зганьблена,
Не йду – тікаю в чужди.
Ця біль у часі загублена,
Хоч вороття не буде.
Прощайте, гори, ріки,
Усі гірські стихії.
Простіть гріхи, іду навіки.
Грім б’є, і сонце вже не гріє.
Це не кінець, не крапка, –
Абзац життя нового.
В дзиґарку стрілок парка
Диктує ритма свого.