Втечу від світу, віддана
самотності,

Замрію непрожитим ще життям.

Чоло закрию хусткою скорботності,

Тугу розвію вітряним виттям…

Запрагну світла й темряви
водночас,-

Змінити все, що ще ніхто не зміг.

Твоє життя й моє в різночас

Сплести й з’єднати, навіть якщо
гріх.

Не в тому річ, що люди поміж
нами.

І не біда, що час не так пішов.

Допоки, кинуті світами,

Блукати будемо ми знов?..

На перехресті розірву дроти,

Навколішках душа перебреде.

З тугою ми – дві самоти:

В різнобіч – не побачать нас
ніде.

Прощання

Мій вчинок – грім і блискавиця.

Дзиґарок б’є на сполох.

В моїй душі, немов живиця,

Розлитий батьків голос.

Акорд прощань, провин, бажань, –

Усе зітреться в попіл.

Я сильна, та душевна грань

Опаде листом жовтим.

Крихкі граніти сипле

Моя любов утомлена.

Душа і кров розбиті,

І згуба розколена.

Прагнення вищих цінностей

Роздирає нутро навпіл.

Я відчула різницю пристрастей

І хворію кохання залпом.

Розірвана, роз’ятрена,
зганьблена,

Не йду – тікаю в чужди.

Ця біль у часі загублена,

Хоч вороття не буде.

Прощайте, гори, ріки,

Усі гірські стихії.

Простіть гріхи, іду навіки.

Грім б’є, і сонце вже не гріє.

Це не кінець, не крапка, –

Абзац життя нового.

В дзиґарку стрілок парка

Диктує ритма свого.