Путильщина – частина великого гірського Гуцульського краю. Тут милують око мальовничі карпатські краєвиди з неповторними гірськими плаями, кичерами, вкритими смерековими лісами, та вибудуваними на поверхні землі своєрідних бескидів, що своїми формами збуджували народну увагу на створення легенд, співанок, переказів та бувальщин.

Каскад велетенських мальовничих скель з назвою „Протяте каміння”, розташований на території Розтоківського лісництва, неподалік від перевалу Німчич. Із усіх кам’яних велетнів найбільше вражає Соколиний камінь. Народні легенди і перекази пов’язують ці місця з іменем Олекси Довбуша, перш за все печерою відважного опришка.

На правому березі Черемоша в селі Мариничі, з води виринає кам’яне громаддя, яке іменують в народі Камінь-Жабою.  Там, де річка Путилка виливає свої води у бурхливий Черемош, біля дороги в селі Усть-Путила височіє 30-ти метрова кам’яна скеля, яку в народі називають Кам’яною Багачкою або заклятою багачкою. Обидва ці витвори природи опоетизовані в легендах.

Багато цікавих „вибудувань” природи можна побачити на хребтах Плити, Раковів, Яровиці та Томнатика. Для відновлення та охорони довколишніх багатств в районі створені заповідні території та об’єкти – це Черемоський ландшафтний парк, „Великий Камінь” в урочищі Сарата, „Чорний Діл” у Перкалабському лісництві, „Боргини” – у Плосківському, де підлягають збереженню близько ста видів цінних рослин і тварин.

Черемоський парк – це найбільший в районі осередок збереження лісових масивів, наймасовішими представниками дерев, в якому є ялина звичайна, ялиця, бук. Ялини, які ростуть на цій території, досягають 50-ти метрової висоти і доживають до 300-400 років.

Тут росте білотка альпійська, яку гуцули ласкаво називають шовковою косицею. Це рослина з родини айстрових, суцвіття якої нагадують багатопроменеві сріблясті зірки. Стебло та листки цієї рослини густо вкриті білими волосками, які захищають її від інтенсивного сонячного випромінювання і холоду. Інша назва цієї рослини – едельвейс. Це квітка щастя, кохання, мужності, емблема альпінізму, а ще – туристський сувенір.

Голубою гірською перлиною, поблизу села Нижній Ялівець, залягає оточене вічнозеленими смереками єдине в районі природне озеро „Гірське око”, площею понад один гектар та глибиною більше 10 метрів. В ньому температура води навіть влітку не перевищує 10-12 градусів за Цельсієм. Зона екологічно чистої природи, благодатне місце для лікувально-оздоровчого туризму.

Божа заповідь „не нашкодь” має стати моральною нормою для кожної людини – щоб гідно передати неоціненні скарби Карпат нащадкам.

Характер господарської діяльності тутешніх мешканців зумовлений природними умовами. Переважає тваринництво, особливістю якого є відгінний випас худоби на високогірних пасовищах – від травня до вересня. Трудові будні полонинників суворі і складні. У високогір’ї – часті холоди, проливні дощі, грози. Буває – літньої пори випадає сніг. Праця триває від світанку до ночі, що вимагає від людини багато вмінь, сил, витривалості і навіть мужності.
Не випадково трудяться на полонинах тільки чоловіки.

Свято Полонинська ватра
Літування на полонинах – не просто форма вигідного випасання корівок, бичків, теличок та овечок у горах, а особливий спосіб самоутвердження, випробування на витривалість для людей, які не мислять свого життя без полонини, бо тільки в полонині так мило серцю горянина, так безмежно вільно.

Незмінним атрибутом полонинського літування є полонинська ватра. Вона запалюється при прибутті на полонину і підтримується впродовж всього періоду літування – звичай, що донині побутує на гірських пасовищах.
Здавна у пастухів існує чіткий розпорядок, якого твердо дотримуються у будні і свята. Обов’язки кожного також традиційно встановлені. Як і технологія переробки молочних продуктів – сиру, вурди, жинтиці і гуслінки.

Поласувати гуцульським сиром особливо полюбляють гості. А готують його так: свіжовидоєне овече молоко зціджують, наливають у велику дерев’яну посудину (путину) і ставлять бродити за допомогою ґлеґу або ринзи, себто молока з шлунку ягнят або телят, які живилися тільки материнським молоком. Сир, що відкладався у посудині, згортають у велику грудку і кидають у великий шматок тканини, щоб „стікав”. Потому викладають високо на дошках у пастуших колибах для бродіння. Переброджений сир називають будзом. Його згодом кришать, солять, додають певну частину вурди й утрамбовують у високих, вузьких діжках (бербеницях). Це і є бринза.
Сироватка від неї потім вариться, щоб одержати менш жирний сир – вищезгадану вурду. А жинтиця – залишається після вурди. Вона здебільшого йде для годівлі свиней. Пити її не бажано: можна мати клопіт зі шлунком. До екзотичних ласощів належить гуслінка. Технологія її приготування проста. Коров’яче або овече молоко спершу прокип’ятити, а потім, трохи охолодивши його, додати невелику кількість квасного молока чи квасних вершків і залишити на певний час до бродіння…

А святковою стравою є знаменита кулеша з кукурудзяного борошна, звареного на сметані: так званий – бануш. Підсолена сметана вариться на невеликому вогні 15-20 хвилин. До неї поступово досипають кукурудзяне борошно, інтенсивно перемішуючи, доки масло не вистане зверху. Споживають бануш гарячим з гуслінкою.
А скільки тут різних грибів, зокрема, білих – справжніх. І невичерпно тут ягід: чорниці, брусниці („гогодзів”), малини.
Отже загостивши в цей край, від голоду ніхто не потерпатиме…
Путильщина – древня слов’янська земля, відома ще з часів Галицько-Волинського князівства.
Перша письмова згадка про Сторонець-Путилів датується 1501 роком, де в грамоті польського короля засвідчено передачу ряду населених пунктів гірського регіону у володіння молдовському феодалу Іону Теутулу за заслуги в справі укладення миру між Польщею і Молдовою.
Путильський район – як адміністративна одиниця – створений 11 листопада 1940 року.
Розташований в зоні Буковинських Карпат, займає південно-західну частину Чернівецької області.
На півдні проходить державний кордон України з Республікою Румунія, на заході та північному заході межує з Верховинським та Косівським районами Івано-Франківської області, на північному сході – з Вижницьким районом Чернівецької області.
Територія району – 884 км2 (11,3% території області).
Населення складає 25,3 тисяч чоловік.

Природа Путильського краю
Путильський район дуже відрізняється від інших районів області. Рельєф гірський, вкритий хвойними та листяними лісами. Опадів випадає понад 1000 міліметрів на рік. Ґрунти бідні, буроземні.
Більше половини всієї території займають ліси. За їх кількістю (близько 60 тис.га) район посідає перше місце в області. Основне заняття населення краю як і колись, так і тепер – тваринництво, лісове господарство, народні ремесла. Особливістю тваринництва є відгінний випас худоби на високогірних пасовищах – полонинах від травня до вересня. В умовах багаторічного іноземного поневолення нашого краю всіляко гальмувався національно-культурний розвиток гуцульського етносу. Прагнення гуцулів до науки підтверджує факт відкриття на кошти місцевого населення в 1786 році у Путилі першої двокласної школи.

В часи нової історії горянам випало на долю пережити дві світові війні, депортацію, рух опору ОУН-УПА, примусову колективізацію та радянизацію. У вікопомному червні 1940 року гуцули назавжди поєднали свої долі з матір’ю-Україною. З часу проголошення незалежності України Буковинська Гуцульщина відкрила нову сторінку свого розвитку. Привабливість вона складає для туристичної галузі, набирає обертів сільський зелений туризм. Путильщина – незрівнянна перлина Карпат. У буковинському краї, в Українській державі веселкова їй доля гряде. Цей край неодноразово зазнавав хвиль поневолення різного роду колонізаторів, що закономірно викликало супротив з боку волелюбних і гордих гуцулів. Вдячні нащадки бережуть ім’я народного ватажка, славного захисника трудового люду, уродженця села Сергії Лук’яна Кобилицю, який основою боротьби проти гнобителів обрав не насильницькі засоби, а організовані форми протесту населення щодо дотримання владою державних порядків. Історія боротьби горян за волю зберігає ім’я Мирона Штолюка з Розтік, який з ватагою опришків наганяв страх на гнобителів у 20-х роках ХІХ століття.
Визнання називатися народним за оспівування в поезії і прозі долі гуцульського люду здобув письменник-демократ Юрій Федькович, який народився і провів дитячі та юнацькі роки в Путилі.
Фундатором народного шкільництва на Буковині називають Омеляна Поповича, що народився в Сергіях та здобував початкову освіту в Сторонці-Путилові.
Європейське визнання отримав Олександр Вельничук з Шепота – юрист, педагог, музикант, художник, актор, співак, режисер.
Глибоким знавцем побуту і психології гуцулії, співцем її долі виступив письменник-новеліст Данило Хоров’юк, уродженець села Підзахаричі.
Історико-краєзнавчі аспекти рідного краю складають художні доробки Михайла Ревуцького з Плоскої.
На Путильщині сформувався і зріс літературний талант Михайла Крилатого.
Скарбником перлин нашої духовності по праву називають фольклориста Миколу Зінчука з Довгопілля, який зібрав і впорядкував 25 томів народних казок.
Неперевершена майстриня з художньої вишивки Ксеня Колотило, уродженка села Підзахаричі, стала вишивальницею європейського рівня.
Яскравою зіркою на літературному небосхилі України сяє ім’я Марії Матіос з Розтік, сучасної письменниці і поетеси, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка.
Буковинську літературну ниву щедро засіває поезією Володимир Вознюк з Киселиць.
Іскорка поетичного таланту пломеніє в душі юної поетеси з Путили Марини Ковбиш.
Рідний край на багатьох художніх полотнах звеличили художники-путильчани Іван Мацькан та Євген Гейкін.
Новітня епоха розвитку гуцульського краю народила багато літературно-мистецьких талантів, які своїми творчими здобутками сприяють розвитку національної культури.
Їх невичерпне джерело живить гуцульський етнос, українську націю і ніколи не зміліє воно, поки має такі життєдайні корені.
Гуцульський етнос зберіг традиції, звичаї та обряди, витоки яких сягають сивої давнини.
Дух предків завжди витає над цим краєм. Перевтілюється в узори вишивок, килимів, ліжників, писанок, у витвори декоративно-ужиткового мистецтва, озвучується у співанках, трембітанні трембіт, грі сопілок, скрипок, цимбалів, флояр, завихрюється у гуцульських танцях, незмінно живе у любові до природи.
Все це у пречудовому завороженому світі, де важка людська втома легко спадає на казкові чари землі і цвіту.
Неповторний колорит своїх обрядів і звичаїв горяни внесли у загальновизнані сучасні свята – „Різдвяні передзвони” (6-19 січня), „Полонинська ватра” (остання неділя травня), „Шовкова косиця” (перша неділя серпня), „Захарецький ґарчик” (друга неділя вересня), „Андріївські вечорниці” (третя неділя листопада).

Різдвяна зірка
Коли православний люд славить Різдво Христа Спасителя, гуцули в колі своїх родин за святковими столами з 12 пісними стравами відзначають Святвечір. Хлопчики-колядники з шестикутною зіркою йдуть від хати до хати з колядою, щоб привітати ґаздів з настанням Нового року, Різдвяними святами. На Різдво вже дорослі колядники вирушають селами зі святковими віншуваннями на честь Сина Божого.
Святкові урочистості тривають впродовж двох тижнів і завершуються Водохрещем – очищенням води і душ горян.
Коли земля заквітчується весняним цвітом і різнобарв’ям трав, у горах з давнини утвердився звичай проводів пастухів на високогірні полонини.
Самобутній і традиційний весняний полонинський обряд для жителів району трансформувався у регіональне колоритне й улюблене горянами свято – „Полонинська ватра”.
Ватра – як життєдайниця та оберіг – незмінно супроводжувала в будні й свята людину, її годувальницю – худібку, приваблюючи добрі сили й заступаючи від злих.

Родинна садиба Л.Кобилиці
У золотосяйних щедротах літа щорічно, у першу неділю серпня, до родинної садиби Юрія Федьковича збираються шанувальники художнього слова, майстри ужитково-прикладного мистецтва, художники, всі, кому не байдужа наша культура, на літературно-мистецьке свято „Шовкова косиця”. На ньому отримують благословення на свою творчу стежину всі, хто наділений даром втілювати красу в художнє слово, вишивку, різьбу, ткацтво. Тут краса людських душ уособлена в художньому слові і витворах рук, а ковток води з Федьковичевої криниці надихає возвеличувати ними навколишній світ та наш побут.
А коли чарівниця-осінь ущедряє нас дарами полів, садів, лісів мешканці мальовничого поселення Підзахаричі запрошують у другу неділю вересня своїх краян та численних гостей на місцеву гуморину „Захарецький ґарчик”, який вже переріс у регіональний фестиваль-ярмарок.
Довгі осінньо-зимові вечори гуцули скрашують різноманітними забавами, що іменуються Андріївськими вечорницями, на честь апостола Андрія. Обряди, дійства пов’язуються з ворожінням, магічними діями, чаклунством, загадуванням долі, примівками, прогнозуванням погоди на наступний рік, витівками парубків у відношенні до дівчат, значна частина з яких успадкована з дохристиянських часів.
Якщо Вам випаде нагода розділити ці урочистості чи забави, дух предків торкнеться Ваших душ та допоможе глибше пізнати нашу минувшину.