Першою спробою з\’ясувати не так етимологію цієї назви, як саму її семантику (значення) була стаття якогось К. М. у виданні \”Biblioteka Polska\”, т. І. 1825 р. Пізніше, в XIX й XX ст.ст. про неї писали інші польські, а також українські (І. Вагилевич, Я. Головацький, В, Гнатюк). німецькі й інші дослідники, але всі ті спроби були такі безпорадні, то їх не варто в цій статті й розглядати. Зрештою, критичний розгляд цих спроб дав нещодавно В. Кобилянський у своїй книжці \”Діялект і літературна мова\” (Київ, 1960 р., сторінки 143-151), який, проте, не запропонував ніякого свого з\’ясування. Нічого не дали для з\’ясування етимології цієї назви й етимологи нашого часу М. Фасмер та Я. Рудницький.

    Я теж не вперше пишу на цю тему. Ще в своїй кн. \”Адигейські мови – ключ до таємниць нашого субстрату\”, Нью-Йорк, 1966, я натякнув був на справжню етимологію назви \”гуцул\”, навівши осетинські слова \”гуцъула\” та \”гыццыл\” (стор. 15), які своєю звуковою збіжністю могли бути споріднені з словами \”гуцул\” та \”гицель\”, а в статті \”Походження назов \”гуцул\”, \”бойко\”, \”лемко\” та споріднених із ними слів\”, надрукованій у \”Записках Наукового товариства ім. (Т.) Шевченка\”, Збірник філологічної секції, т. 34, Нью-Йорк, 1969 р., я вже спробував був глибше проетимологізувати цю назву. Але та моя етимологія ще не була вичерпна. Тим то виникає потреба ще раз і докладніше розглянути її.

    Назва \”гуцул\” етимологічно належить до великої групи слів, наявних не тільки в українській, а й в інших мовах, як це я згадав вище, навіть в осетинській мові. А з\’ясувати споріднення, а тим самим і походження цих слів можна тільки за допомогою моєї \”адигейської теорії\”, тобто тих слів і мовних закономірностей, що збереглися до нашого часу в адигейських, зокрема в кабардинській та черкеській мовах, інтерпретованих за допомогою мого комплексно-аналітичного методу. Спочатку усі досліджувані в цій групі слова були описовими висловами (і не окремими словами, як ми їх тепер маємо), що складалися і вільно в такому чи такому порядку поєднуваних слів. Через те, що ті комбінації сів були різні, а самі слова мали різні фонетичні варіянти та різні відтінки в значеннях, то з них і по-виникали пізніше, внаслідок злиття їх у лексеми (слова), відмінні тепер для нас одні від одних слова. Напр., ніхто б тепер без моєї етимологізації не повірив, що назва \”гуцул\” споріднена із словом \”ґудзик\”, \”куций\” тощо.

    Для того, щоб ці зв\’язки між такими словами, а тим самим і походження цих слів стали нам зрозумілі, треба виявити в них ті первісні слова-складники, з яких вони утворилися. При цьому не слід спускати з уваги того, що ті слова-складники ще тоді, як їх уживано окремо, мали різні звукові форми, з різними, але якоюсь мірою зближеними значеннями як підставою для їхнього рівнобіжного вжитку в тих комбінаціях, що з них постали досліджувані слова.

    Як побачимо далі, перший складник цих слів з морфологічного боку найімовірніше був у формі наказового способу, що входила до складу цілого слова так, як, наприклад, форма \”пали!\” входить в українське слово \”пали-вода\”. Я пишу \”найімовірніше, бо це могла бути ще форма дієприкметника, оскільки в сучасних адигейських мовах ці дві форми твориться однаково — відкиданням інфінітивного наростка — \”н\”, і їх можна розрізняти тільки в контексті (в реченні), а цієї останньої можливости всередині слова вже немає, тим і не можна з певністю сказати, що це — дієприкметник чи наказовий спосіб. З фонетичного боку це мусіли бути такі слова, в яких початкові звуки могли дати рефлекси — українське \”г\” й українське \”ґ\” без розрізнювання значень, як це маємо в словах \”гуцьок\” і \”ґудзок\” (тепер ці слова розрізняються) \”гудзь\” і \”ґудзь\”. Крім того, ці ж складники мусіли бути й джерелом різних голосних у цих утвореннях: \”у\” («гуць»), «о» («гоць»), «и» («гиць»), «а» («гаць-го-га!» – цькування собаками; «Гаць» – прізвище).

    Слова з такими можливостями є в сучасних адигейських мовах. Це дієслово «гъун», що тепер в адигейських мовах має значення «гризти» (щось), а наказовий спосіб від нього «гъу», що значить «гризти!». Звук «г» в цьому дієслові – це дзвінкий фрикативний задньом’якопіднебінний звук, і від нього походить українське «г» в словах «гуць», «гуцати», «гуцул», а від наступного «у» – «у». Є в адигейських мовах дієслово «гъуэн», що тепер в адигейських мовах значить «мекати» (як вівці мекають, але в давнину видавання цього звука могли розуміти, як скреготання зубами абощо, як про це свідчать українські слова \”гикати\”, \”бгикати\” — плакати, що їх я використаю далі). Звук \”г\” в складнику \”гъуэ\” дав також українське \”г\”, а \”уэ\” — \”о\” та \”а\” (це закономірне для адигейської фонетики явище) в словах \”гоць\”, \”гоцул\”, \”гоцак\” (танець), а в румунських \”hot\”, \”hotul\” (розбишака), Є ще в адигейських мовах дієслово \”гун\”, що значить \”товкти\” (щось), а це значення близьке до значення \”гризти\” — \”товкти\” зубами. Звук \”г\” в складникові \”гу\” – проривний передньом\’якопіднебінний звук, і він дав в українській мові \”ґ\”, а \”у\”, що стоїть після нього, дало \”у\”, як це маємо в словах \”ґудзь\”, \”ґудзола\” (лемківська назва картоплі), а також в угорських словах \”guzs\” (прут) та \”guzsaly\” (кужіль, куделя).

    Є в адигейських мовах ще одне потрібне для з\’ясування першого складника слово \”гъын\”, що значить \”плакати\”, але його зв\’язок із значенням \”скреготати\”, як це я відзначив вище, пояснюють українські дієслова \”гикати\”, \”бгикати\”. Звук \”г\” в складнику \”гъы\” дало українське \”г\” й латинське \”h\”, а \”ы\” — \”и\” в словах \”гиць\”, \”гицати\”, \”гицлик\” (шкіряний ґудзик на заднику чобота для зручнішого його здіймання з ноги), \”гицель\”, у німецькому \”Hitze\” (спека, запал). Додатково до з\’ясованих складників треба з\’ясувати складник \”ку\’\’ — у слові \”куций\”: він походить від \”къу(н)\”, що значить \”потовкти\”, побити когось, \”набити\” борошна в мішок.

    Другий складник назви \”гуцул\” та споріднених із нею слів теж походить від різних слів-синонімів із звуковими варіянтами в них, але це вже були іменники, означувані першим складником у вільних словосполуках. Найчастіше це було слово \”цы\”, з фонетичним його варіянтом \”цэ\”, що тепер у першому варіянті означає волосся та поріст на тілі в людей і тварин, а первісно, мабуть, означало все, що \”виросло\”, зокрема й гілка дерева, як про це свідчить його варіянт \”чы\”, що тепер значить \”прут\”. Другим у такій ролі іменником було \”дзы\”, що походило від дієслова \”дзын\”, а серед його значень є \”пускати пагони\”, тобто щось таке, як гілки, його варіянт \”дзэ\” тепер значить \”зуб\”, але зуби теж ростуть на яснах, як гілки на дереві. Слова \”цы\” та \”дзы\”, \”дзэ\” увіходять тепер як другі складники до адигейських назов трави: \”у-цы\” та \”у-дэ\” (тут \”ы\” чи \”э\” відпало). Якщо взяти тепер згадані вище слова, то ясно буде, що від \”цы\”, \”цэ\”, приєднаного до першого складника, постали такі слова, як \”гуць\”, \”гуцул\” тощо, а від \”дзы\”, \”дзэ\” — такі слова, як \”ґудзь\”, \”ґудзола\” тощо.

    Які ж значення давало поєднання першого складника в будь-якій із згаданих вище форм із другим складником також у тій чи тій із згаданих тут форм?

    Ці значення були хоч і близькі через майже тотожні значення форм першого складника, але разом з тим і якоюсь мірою відмінні одні від одних через скерованість дії на відмінні явища. Крім того, мало вагу в цьому розумінні й те, який із них двох складників переважав у висловлюванні.
Якщо мати на увазі значення волосся на голові в людини, то ціле утворення могло означати \”товчиволосся\” чи, простіше казавши, \”підбий його під польку\”, збий у кучму, як про це і свідчить закарпатське слово \”гуца\”, що значить \”кучма\” (волосся) й шапка. З такого \”оформлення\” волосся могло походити прізвище людини, як воно було у відомого славіста-закарпатця Венелина \”Гуца\” (про звук \”а\” далі), а також одно із значень назви \”гуцул\”, що первісно могла мати форму \”гуць\”. Ця остання форма, як назва \”гуцула\”, здається, в \”чистому\” вигляді не збереглася, але вона наявна в утворенні \”гуцьок\”, засвідченім у коломийці:

    Форма \”гуцьок\” утворилася в другому складнику з варіянта «цэ» та пізніш приєднаного до цілости утворення \”гуцэ\” наростка \”къ\”, що надавав йому значення здрібнілості», а редуковане \”э\” через стадію \”ъ\” чи \”ь\” дало чергування \”о\” з нулем звука.

    Про те, що \”гуцьок\” могло мати значення \”підбийволосся\”, свідчить його значення як назви малого річкового водоспаду чи порога, рівнозначне із значенням іншої назви такого водоспаду \”гук\”, а це останнє утворилося із \”гъу\” та \”кіэ\”, що в адигейських мовах значить \”хвіст\”, отже, \”гук\”, як назва водоспаду означає \”підбийхвіст\” чи кучму з води (з хвиль). В адигейських мовах \”гъукэ – коваль \”товчикий\”, бо \”кіэ\” має ще значення \”кінець\” палиці, в цьому разі потовщений, а разом -— молот. Прізвище \”Гук\” пішло або від значення \”підбийволосся\”, або вже від професії коваля, тільки це останнє значення було забуте через \”конкуренції)\” з ним слова \”коваль\”, що утворилося з інших складників; \”къуэ (кий) — \”уа\” (б\’ючий) — \”лІыі\” (чоловік), а разом це означало: \”києм\” (молотом) б\’ючий чоловік (кінцеве \”ы\” через стадію \”ь\” відпало).

    Якщо тепер згадати, що другий складник досліджуваних слів \”цы\” мав значення \”прут\”, то \”гуць\”, \”гоць\” могло мати значення \”оббийпрут\”, інакше сказавши \”обчухрана\” гілка, кий, а в застосуванні до людини це могло означати \”малий\”, \”малюк\”. І це було інше значення назви гуцула у формі \”гуць\”. Це значення підкреслене і в отій формі \”гуцьок\”, яка має відтінок здрібнілости і стоїть морфологічно в одному ряді з словами \”лопуцьок\” (стебло рослини, обдерте для того, щоб його можна було їсти), \”опецьок\”, що значить \”оцупок\”, короткий шматок дерева, по-гуцульському \”куцик\”. Отже, \”гуць\” могло бути синонімом слова \”куць\”, яке збереглося в українській приказці \”куць виграв — куць програв\”, а тут \”куць\” могла бути паличка в грі. Як я вище з\’ясував слово \”куц(ий)\” відрізняється від \”гуць\” тільки іншим першим складником, то, проте, має близьке значення: \”къу\” — бий! Словом \”куций\” в українській мові називають не тільки зайця з \”обрубаним\” (коротким) хвостом та чорта (\”куций\”, \”кунак\”), а й низького на зріст чоловіка. До такого значення в назві \”гуцул\” я прийшов і в отій першій своїй спробі її етимологізації через зближення її з історично зниклими мешканцями Трансільванії \”цикулами\”. Я вивів це останнє слово з адигейського \”цІыкІу\”, що значить \”маленький\”, а морфологічно це слово можна розглядати як в іншому порядкові розміщені складники слова \”ку-ци(й)\” (згадаймо те, що первісно це були вільно вживані словосполуки, а не лексеми-слова): \”цы\” – «къу»\”, що означало \”прут оббий\” чи \”оббитий\”, як отой \”опецьок\”, \”куцик\” (хоч у сучасному адигейському написанні це зближення трохи затемнене, бо по-різному написано \”къу-цы\” і \”цІы-кІу\”, але це могло статися внаслідок пізніших звукозмін у цих тепер різних словах). Слово \” цІыкІу\” збереглося в українській мові як \”цюк\” із значенням \”мало\”.

    До речі, слово \”опецьок\” утворене аналогічно до слова \”гуцьок\”: в ньому перший складник — наказовий спосіб від дієслова \”упіэ(н)\”, що значить \”білувати\” (початковий у слові \”упІэ\” двозвук \”уэ\”\’ дав \”о\”), здирати шкіру з туші, та \”цы\”. Значення \”малюк\” v слові \”гуць\” відповідає й антропологічним прикметам гуцули вони чи не найнижчі серед українців, як це відомо з праці В Дяченка \”Антропологічний склад українського народу\”, Київ, 1965 р., стор. 39 й 49. Це значення засвідчене в осетинському слові \”гыццыл\”, що значить \”малюк\”.

    Але й цим не вичерпується значення в назві гуцула \”гуць\”. Як я показав вище, синонімом цього слова є слова \”ґудз\”, \”ґудзь\”, тобто міцно зав\’язаний вузол, що в певному застосуванні (як застібка) набрав значення \”ґудзика\” чи \”ґудзька\”, аналогічного до \”гуцька\”. А це свідчить про міцність, фізичну натоптаність в застосуванні цієї назви до дерева і до людини, як це останнє слово може значити в українській мові: \”малий дуб, та натоптаний\”, \”товста натоптувана жінка\”. Та й оте \”опецьок\” відноситься не тільки до дерева, а й до людини, що означає фізичне здоров\’я. У цьому розумінні \”гуць\” аналогічне до слова \”кий\”, від якого в давнину пішло ймення легендарного засновника м. Києва \”Кия\”, як це я з\’ясував в іншій своїй праці. І це було ще одне значення назви гуцула \”гуць\”, \”опецьок\”, \”здоровань\”. Це значення підтверджується тією історично зафіксованою згадкою (у польського дослідника Бистроня), що в Кам\’янці-Подільському назва \”гуцул\” означала \”кремезна людина\” (подаю за згаданою працею Б. Кобилянського, стор. 142. А що форма \”гуцул\”, як далі побачимо, відрізняється від форми \”гуць\” тільки прикметниковим наростком — \”(у)л\”, то сказане можна віднести й до форми \”гуцул\”.

    До речі тут буде сказати, що слово \”малий\” первісно не означало \”дрібний\”, а \”хлопець\” як дужча в порівнянні з дівчиною \”сила\” (пор. російське \”мальчик\” — хлопець; є й західноукраїнське прізвище \”Мальчик\”, яке не могло бути запозичене з російської мови), як \”муж\”. Про це останнє значення свідчить не тільки адигейське слово \”мальхъэ\” — зять, чоловік дочки або сестри, а й імення деревлянського князя \”Мал\” та англійська назва чоловічої статі \”male\”. Та й в адигейських мовах слово \”цІыклу\” (малий) співзвучне із словом \”цІыху\”, що значить \”людина\”.

    Але перш ніж перейти до з\’ясування форми \”гуцул\”, треба тут відхилити поширену серед етимологів думку, що нібито ця назва походить від слова \”гуцати\”: гуцули, мовляв, їздять на конях, які біжать підтюпцем, а вершники \”гуцають\”, — то звідси й назва походить. Слова \”гуц\”, \”гуцати\”, як я це відзначив вище, справді, належать до досліджуваної в цій статті групи. Але ці слова в своєму значенні походять більше від значення першого складника, ніж від цілого утворення — від його значення \”товкти\”, тобто щось підкидати й опускати як у ступі товкачем, і воно могло виникнути тоді, як значення другого складника було затрачене. Так утворилося й приказування при підкиданні дитини на колінах чи руках: \”Ой гуц-гуца, сорочечка куца…\” Цим пояснюється й назва танцю \”гопак\”, бо, танцюючи, \”товчуть\” ногами. Треба відхилити й теж поширену думку, що назва гуцулів походить від румунської назви \”hot\”, а відтак і від \”hotul\”, що значить \”розбишака\”. Значення цього румунського слова виникло із значення \”бити\”, \”здирати\” (шкіру), наявного в першому складнику цих утворень, можливо, від значення \”кий\”, якщо мати на увазі цілість утворення, так, як від \”кіл\”, \”кілок\” постало значення \”колій\” та українська \”Коліївщина\”, і могло бути застосоване до розбишак будь-якого походження. Від значення \”білувати\”, здирати шкіру пішло значення слова \”гицель\”, як назва винищувача собак, що звичайно білував убитих собак, щоб мати з них шкіри. Як бачимо на прикладі двох однаково оформлених слів — осетинського \”гыццыл\”, що значить \”малюк\”, і українського \”гицель\”, що значить \”шкуродер\”, \”лупій\”, що вони споріднені тільки через оті \”далекі\” в розумінні минулого складники, а не походять одне від одного. Таке саме споріднення і між молдавсько-румунським \”hotul\” — розбишака, та етнонімом \”гуцул\”, що мало різні значення — \”чубар\”, \”малюк\”, \”дужака\”, а тепер просто термін-назва українського племені.

    Цих значень в основному не змінювало й пізніше прикметникове оформлення первісних двоскладникових \”гуць\”, \”гоць\”, \”гиць\”, \”ґудзь\”, як це ми бачили на прикладі \”гуцьок\”, \”гудзок\”, \”ґудзик\”, що через приєднання до них наростка – \”къ\” набули відтінку здрібнілости. Інший прикметниковий наросток, у двох своїх варіянтах: -\”(ы)л\” (в осетинському \”гыццыл\”), що вимовляється м\’яко (а звідси й румунське – \”(u)l\” та українське – \”(у)ль\” у слові \”гуцулькатися\” і – \”(е)ль\” у слові \”гицель\”), та -\”(у)л\”, що вимовляється твердо (у слові \”гуцул\”), надавав значення \”чубатий\”, \”малий\”, \”дужий\”. М\’який варіянт цього наростка походить від збереженого в адигейських мовах -\”лэ\”, -\”лы\”, а твердий варіянт — від -\”лъэ\”, що тепер значиться серед іменникових наростків, але первісно міг бути й прикметниковий. (Див. про них у згаданому кабардинсько-російському слівнику на стор. 502 і 508). Правда, міг бути ще третій наросток -\”(а)Іуэ\”, що міг дати форму \”Гуцало\” (прізвище), — прикметниково-дієслівний наросток (див. іще на стор. 538). До наростка -\”лъэ\” міг ще приєднатися займенник З особи \”е\” (фонетично \”jэ\”), який, втративши своє кінцеве \”э\”, своїм \”і\” асимілював попереднє \”э\”, перетворивши його на звук повного творення \”а\”. Так постала форма \”гуца\”, а в цих уже прикметникових формах —- осетинське \”гуцъула\” (джут, скрутень; це підтверджує відзначене вище значення \”товчиволосся\”), \”ґудзола\” (картопля, бульба). Голосні, взяті в дужки, походять із голосних першого складника, зокрема друге \”у\” з \”ы\” в слові \”гуцул\”, бо \”ы\” в адигейських мовах часто вимовляється як \”у\”: \”Сосрыкъуэ\” — \”Сосруко\”.

    Коли у формах \”гуць\”, \”гуцул\”, \”гицель\” тощо значення здрібнілости було забуте, а в окремих випадках у ньому виникала потреба, то до них додано наростки здрібнілости -\”(о)к\”, -\”(а)к\”, -\”(и)к\”, як це маємо тепер у \”гуцьок\”, \”гуцулок\” (назва малого гуцульського коня), \”Гуцуляк\” (прізвище; але й назва коня така є та ще назва дуже короткого гуцульського кожушка), \”гуцулик\”, \”гицлик\” (ремінний ґудзик на чоботі), \”ґудзик\”. Але тепер ця здрібнілість знову забута, і, кажучи \”ґудзик\”, ми не думаємо, що це форма здрібнілости від \”ґудзь\”. Можливо, що відгуком уявлення про коня взагалі як \”дужого малюка\” є лівобережно-українське поганяння коней: \”Но, малі!\”

    З усього вищесказаного видно, що назви гуцулів \”гуць\”, \”гуцьок\”, \”гуцул\” були, справді, споріднені з багатьома словами, але вони розвивалися своїм порядком, а не були перенесеними з інших речей та дій (назва коня, \”гуцати\”). Це також свідчить про те, що ці назви дуже давнього походження. А той факт, що назву \”гуцул\” дуже пізно записано в історичних джерелах (в румунських актах 1586 р., та й то лише як прізвище \”Гуцул\”), можна пояснити тим, що всі карпатські племена через приналежність цієї території до Київської Русі увесь час були відомі під назвою \”русини\”. Адже й назва українців \”хахол\” ніде не була записана аж до XIX ст., хоч вона була здавна, та ще й рівнозначна слову \”козак\”, а може й слову \”гуць\” у значенні \”чубар\”. Як відомо, й назву \”Україна\” довгий час \”затемняла\” назва \”Русь\”, а українці через це були \”русичі\”, \”русини\”, \”руснаки\”, \”рутени\”.

В. Чапленко