Буковинські гуцули, приблизно 100.000 осіб, займають у горах Карпатах кругло 3.000 кв. кілометри простору. Це те саме українське плем\’я, що живе в Галичині й на Закарпатті, з єдиною відміною релігійного характеру: буковинські гуцули всі православні.

 

До часу прилучення Буковини до Австрії  (1775 р.), гуцули жили зовсім відмінним життям від решти населення краю. Вони займалися  переважно скотарством та вирубом дерева, і хоч ліси і пасовиська належали панам-дідичам, гуцули не відчували такого тягару панщини, як інше населення. Але з часом, після прилучення Буковини до Австрії, вимоги дідичів щораз збільшувалися. І це обурювало вільнолюбних гуцулів, і вони
часто зверталися до уряду зі скаргами
на дідичів, передусім на Айваса, Ромашкана
і Джурджована, що мали свої посілості
над ріками Черемошем і Путилівкою. Хоч
урядовці деколи обороняли гуцулів, але
утиски дідичів не припинялися, а все
більше зростали. Наприклад, окружний
староста Казимир Мільбахер 29-го червня
1838-го року в обіжнику ч. 12.749
визнав
недійсними всі умови панів з підданими,
в яких накладалося на селян перебільшені
обов\’язки робити панщину, але пани
запротестували перед урядом у Львові
і це розпорядження було скасоване, а
Мільбахера з Буковини забрали. Тому вже
від самого початку XIX століття почались
на Гуцульщині соціяльні заворушення,
що в 40-их роках набрали поважних розмірів.

Через особливе
соціяльно-економічне положення мешканців
Гуцульщини та назрілих у той час
суперечностей між розпорядками урядуючих
чинників і збільшення вимог дідичів у
1842-му році на Гуцульщині вибухло
повстання, назване чужинними істориками
\”гуцульським бунтом.\”

Провідником
цього «гуцульського бунту» був
гуцул Лук\’ян Кобилиця. Він народився па
початку 19-го
століття
в селі Пловка біля містечка Селєтина,
повіту Сторонець-Путилів. За Енциклопедією
українознавства, Словникова частина,
т. З, стор. 1057,
Л.
Кобилиця жив від 1803-го року до 1851-го
року, а за \”Українською Радянською
Енциклопедією\” т. 6, Київ 1961 р. від 1812
до жовтня 1851 р. Був одружений з
гуцулкою-красунею
зі славного гуцульського роду Єрошак,
яка заохочувала його і допомагала йому
в організації повстання. Як подає
Білінкевич, Л. Кобилиця був першим
багачем на всі гори: \”мав багато
худоби, коней, овець, бджіл, меду, убрань
і всякого достатку. \”

Іван Франко на
підставі зібраних інфармацій сучасників
у своїй студії \”Лук\’ян Кобилиця\”,
епізод з історії Гуцульщини в першій
половині XIX століття (Записки НТШ 49, кн.
5, рік II, стор. 5) так описує Кобилицю:

\”Лук\’ян
Кобилиця був чоловік середнього росту,
дуже мило збудований, широкоплечий з
надзвичайно гарною головою і дуже
інтелігентним виразом лиця. Красні
чорні кучері спливали на його сердак.
Великі чорні очі, орлиний гарний ніс,
чорний вусок і чорна еспаньска борідка,
надавали йому подобу еспанського гранда,
його лице добродушне, а при тім поважне,
з великими блискучими очима дуже
нагадувало лице Христа, як його, звичайно,
малюють на іконах.\” (Іван Франко, твори
в двадцяти томах, Київ 1956.
т.
19, стор.
716-725).

Центром
повстання став Сторопець-Путилів. Це
повстання гуцулів зчинило велику тривогу
серед дідичів, і вони зажадали від
адміністрації краю оборони. З Чернівців,
головного міста Буковини, вислані
комісари з військом виарештували всіх
керівників повстання, між ними й Л.
Кобилицю, його відвезли до в\’язниці в
Чернівцях, де його тримали аж до повної
ліквідації повстання. Інших 50
підсудних
засуджено на тілесну кару, від 20
до
100 буків.
Як оповідає очевидець \”били від ранку
до обіду, по полудні аж до ночі. Били так
сильно, що біля лавки (де били підсудних)
людську кров пси хлептали.\”

Докладні
дані про гуцульське повстання в
1842-1843-іх
ро-ах та про їхнього провідника подає
учасник тих подій секретар староства
в Кіцмані Каєтан Пірошка. Він оповідає:
\”Коли я був в 1842-го року на практиці
при окружнім уряді в Чернівцях,
поскаржилися дідичі з гуцульських гір,
що гуцули збунтувалися й перестали
панщину робити. Окружний староста
Збишевський зареквірував три компанії
війська з Чернівців, Серету й Коломиї
та поїхав з військом і зі мною як
протоколянтом на політичну комісію в
Гуцульщину. Перед політичною комісією
була вже на Гуцульщині судова комісія.
Збунтувалися були гуцули з Вижниччини,
Путилівщннн, з Доигопільської округи,
разом з кільканадцять громад, де були
дідичами Михаїл Ромашкам, Джурджован,
старий і сліпий, та його брат. Фльондори,
граф Льоґотеті та інші. Гуцули збунтувалися
тому, що дідичі збирали з них більше
данини, ніж після прав їм належало.
Найгірші з тих дідичів були Ромашкан і
Джурджован. Під час того бунту мандатором
у Сторонці-Путилові був Адальберт
Городинський
(батько О. Ю. Федьковича). Гуцули хотіли
мати вільні ліси і пасовиська та щоб їх
не обтяжувано понад обов\’язок приписаний
правом.

Коли
ми в супроводі війська приїхали до
Сторонця-Путиліва,
були по верхах зібрані тисячі гуцулів,
але вони заховувалися спокійно. Так
само й військо не задиралося з ними так,
що до проливу крови не прийшло. Громади
Сторонець-Путилів, Плоска та інші
утримували три з
половиною
місяці військо (від листопада 1842 р. до
лютого 1843 р.). Комісія урядувала у
Сторонець-Путилові. Уряд хотів конче
зловити у свої руки Лук\’яна Кобилицю,
бо він був керівником бунту. Він усім
орудував, а гуцули його наказів слухали.
Але народ ховав його так добре, що він
не міг потрапити до рук влади. Але,
врешті, його таки зловили в Плосці й
закованого привели до Сторонця-Путиліва,
спершу перед політичну, а потім перед
судову комісію.

Перед
комісією Л. Кобилиця відповідав з великою
гідністю і клав натиск на те, що \”ліси
наші\” і що дідичі стягають з гуцулів
неналежну данину. Уряд бачив, що помимо
ув\’язнення Кобилиці, гуцули тримаються
при своїм опорі, а спричинником опору
уважав Кобилицю. Уряд був переконаний,
що коли б його в очах народу понизити,
то Кобилиця стратив би на повазі, а тоді
опір гуцулів пощастило б зламати. В тій
цілі почали Кобилицю шиканувати,
намагалися його з терпеливості вивести,
щоб він, спалахнувши гнівом, образив
комісію, а тоді вже — так вони гадали —
можна б його публічно бити.

Але даремні були
намагання вивести Кобилицю з терпеливости.
На всі злобно-дошкульні питання він
відповідав спокійно і з великою гідністю.
Політична комісія передала Кобилицю
судовій комісії, що рівночасно з
політичною у Сторонці-Путилові три з
половиною місяці урядувала. Лук\’яна
Кобилицю засуджено тоді, мабуть, на рік
\”криміналу\”. (Титко Ревакович,
\”Лук\’ян Кобилиця\”, Записки НТШ, т.
СХХУІ-СХХУІІ, стор. 265-267).

Щоб заспокоїти
гуцулів, уряд видав 11-го травня 1844-го
року досить неясний декрет: в ньому
признано гуцулам вільність від панщини,
але залишено за панами всі інші привілеї:
складати умови з гуцулами і вимагати
заплати за випас худоби на панських
полонинах.

Після короткого
спокою знову почалися великі утиски
панів, збільшилися їхні вимоги до
гуцулів. Уже в 1845-му році зареєстровано
нові скарги гуцулів до влади проти
панів. Нові заворушення гуцулів були
викликані тривожними поголосками,
мовляв, цісар дарував панщину, а дідичі
це затаїли. Гуцули знову почали збиратися
потайки по лісах і обмірковувати
протизаходи по відношенню до нових
розпорядків. Вони вирішили післати
Лук\’яна Кобилицю до цісаря до Відня з
відповідним листом, в якому вони
висловлювали свої кривди. За інформаціями
Біленкевича з села Ферескул над Черемошем,
не лише буковинські гуцули, але й з
ляцького боку (Галичини) в часі Великодня
збирали біля церков від кожної паски
по одному левові, та занесли ті зібрані
гроші Кобилиці й вислали його з листом
про їхні кривди в далеку дорогу.

Точно невідомо, чи
бував Кобилиця у самого цісаря, але
відомо, що він повернувся з Відня 1846-го
року і привіз \”великий папір, записаний
величезними червоними буквами\” і
повісив його на стіні у своїй хаті.
Гуцули потайки до нього сходились і
розпитували про подорож та про те, що
саме написано в тій грамоті. Кобилиця
розповідав, що цей цісарський патент
повертав їхні давні права; що цісар
розпорядив, що пани вже не мають права
ні судити, ні бити гуцулів, а всі ліси й
полонини належать гуцулам. Ці вістки
скоро рознеслися по всій Гуцульщині, а
мешканці гір цілими громадами почали
ставити опір дідичам. Перестали робити
панщину, вирубували ліси і пасли худобу
на панських полонинах. Лук\’ян Кобилиця
став справжнім провідником, до нього
гуцули з\’їжджалися з далеких гір за
порадою та допомогою. Стривожене панство
знову звернулося до уряду у Чернівцях
і цей засудив Кобилицю на кілька місяців
в\’язниці за \”обман і агітацію\”. Він
сидів у чернівецькій в\’язниці від літа
1847-го року до травня 1848-го року з його
так зв. \”весною народів.\”

В
1848-му році знесено панщину на Буковині.
На підставі проголошеної конституції
відбулись у червні вибори до Державної
Ради у Відні. На Буковині вибрано вісім
послів, між якими було п\’ять українців.
З Вижницького повіту був обраний Лук\’ян
Кобилиця безпосередньо по виході із
в\’язниці. Хоч проти виборів Кобилиці
було багато протестів, називаючи його
бунтарем, але віденський парлямент
затвердив його одноголосно.

У
жовтні 1848-го року у Відні вибухла
революція. Військо облягло і обстрілювало
столицю й вона піддалася. Парлямент був
тимчасово розпущений до нового скликання
в Кромерижі на Мораві. Під час облоги
міста посли для безпеки отримали бронзові
медалі, а на дорогу, крім пашпорта, ще й
посвідки з печаткою парляменту. З такою
медалею і посвідкою Лук\’яи Кобилиця
повернувся до Плоски.

Вістка
про поворот Кобилиці скоро рознеслася
по горах, і гуцули почали знову приходити
до нього з різними скаргами на дідичів,
бо вони продовжували тримати у власності
ліси і полонини. Гуцули, бачачи на грудях
Кобилиці блискучу медаль, створили
легенду, що він дістав її від цісаря та
що, цісар доручив йому навести лад у
горах. До Кобилиці з\’їжджалися гуцули,
як на прощу, і просили поради й допомоги
в боротьбі з панами. Кобилиця став
організувати великі народні зібрання.

Перше таке зібрання
відбулося на горі Глєдів біля Вижниці
в середині листопада 1848-го року. На це
зібрання зійшлося кілька соток гуцулів.
У короткій промові, між іншим, Кобилиця
сказав: \”Монарх мій приятель і в разі
потреби, вишле мені військо на поміч.
Не бійтеся нічого. Ліси, полонини та
пасовиська всі будуть ваші. Лиш моліться
Богу, святкуйте неділі і все буде добре.\”

Друге велике народне
зібрання гуцулів відбулося при кінці
листопада в місцевості \”Панчєна\”
поблизу Сторонця-Путиліва. Сюди прибуло
ще більше народу, ніж на перше зібрання.
За відомостями Біленкевича (з села
Ферескул над Черемошем, він збирав
інформації про \”гуцульський бунт\”
1848-1849 рр., що їх згодом списав д-р
Окуневський і передав І. Франкові).

Кобилиця
цього разу виступив не тільки проти
панів, але й проти урядовців, які для
\”користи своєї панської\” фальшиво
толкують закони і подають фальшиві
відомості про стан народу.
Кобилиця казав, що тепер цьому станові
кінець, бо цісар кого приятель і віддав
йому всю владу над Буковиною. Віднині
гуцули не повинні слухати ніяких
урядовців, комісарів, старост,
чи
навіть губернатора. Нікого, крім його
одного. Всі скарбові і панські ґрунти
мають належати до самих селян, віднині
вони мають стати зовсім самостійними
власниками. Свою промову Кобилиця
закінчив словами: \”Не слухайте ні
панів, ні урядників, лиш одного мене, а
все буде добре.\”

Третє таке зібрання
відбулося в Селєтині.

Лук\’ян Кобилиця почав
об\’їжджати всю Гуцульщину, а найбільше
села над Черемошем, його супроводжували
30 пушкарів, що втекли від панів, та 300
гуцулів, озброєних крісами і пістолями.
Всюди, де був Кобилиця, давав розпорядження,
видавав засуди і призначав суддів. Народ
вітав його як свого короля.

Про виступи Кобилиці
почали ходити найрізноманітніші
перебільшені чутки, що лякали дідичів.
І так, наприклад, часопис \”Польска\”,
що виходив у Львові, в ч. 32-35 за 25-ий день
листопада 1848-го року писав: \”Кобилиця
зібрав прихильників і на чолі озброєної
ватаги напав на село Радівці, здобув і
пограбував його і нарешті коронував
себе буковинським королем.\” А
напівурядовий часопис \”Газета
Львовска\” в кінці грудня 1848-го року
повідомляв: \”Багато власників дібр
мусіли втікати із своїх маєтків та
шукати захисту в Чернівцях.\”

Через
події на Гуцульщині розпочалися розрухи
і в інших місцевостях Буковини. Щоб
узгіднити дію всіх цих революційних
рухів, Кобилиця призначив на 15-ий день
грудня чергову народну нараду у своєму
домі на \”Краснім Ділу\” біля Плоски.
Але
це зібрання не відбулося, бо влада,
повідомлена про ці збори, вислала в гори
військо, а зібрані гуцули та сам Кобилиця
змушені були ховатися в горах.

У
той час угорські повстанці (Кошута) під
проводом генерала Бема наблизилися до
кордонів Буковини. Кружляли чутки, що
він хоче зв\’язатися з Кобилицею. У
Чернівцях зчинився переполох і багато
панів почали втікати в Басарабію та
Молдаву. Щоб позбутися Кобилиці, староста
вислав йому покликання, щоб він виїхав
до Кромерижа, де відбував свої засідання
парлямент. Але Кобилиця написав листа
до президії парляменту, вимагаючи від
президії вислати йому покликання
безпосередньо, а не через старосту.
Президія двічі писала до Кобилиці,
запрошуючи прибути на наради до Кромерижа,
але листи до Кобилиці не доходили. А
тоді 6-го
лютого
1849-го року Державна Рада уневажнила
його вибір і оголосила нові вибори у
Вижницькому повіті.

Військо, вислане
урядом на Гуцульщину, почало сильно
утискати гуцулів, а особливо воно пильно
розшукувало Кобилицю і його найближчих
співпрацівників. їм пощастило заарештувати
деяких керівників повстання і відіслати
їх до чернівецького суду. Часто Кобилиця
із своєю ватагою, що складалася з 330
озброєних людей, перебував в околицях,
де оперували війська, але їх не атакували.

Коли генерал Бем на
початку січня 1849-го року перейшов кордон
і побував у Дорні, львівський генерал
Гамерштайн проголосив 10-го січня 1849-го
року стан облоги на всю Буковину й
Галичину та посилив військові частини
на Гуцульщині. Окружний староста барон
Канне сконфіскував усе рухоме майно
Кобилиці. Щоб завести спокій у горах,
влада обіцяла велику нагороду тому, хто
допоможе спіймати Кобилицю. Але серед
гуцулів не знайшлося зрадника. Все ж
таки підступом пощастило владі спіймати
Кобилицю в о. Вишневського у Жаб\’ю і
27-го травня 1849-го року закованого та під
сильною вартою привезли його до Чернівців.

Слідство тяглося
дуже довго і аж 1851-го року цього народного
героя судив військовий суд. Однак суд
не знайшов за ним ніякої вини за злочини
чи зв\’язки з угорськими повстанцями і
засудив його тільки на один місяць
в\’язниці за \”організацію гуцулів до
повстання.\”

Випустили Кобилицю
із в\’язниці, але заборонили йому
повертатися до Плоски, чи до
Сторонця-Путиліва. Він перебував під
поліційним наглядом у Солці. Про його
смерть є кілька версій. За однією (за
інформацією Білінкевича) його отруїли
дідичі Айвас, Ромашкан та Джурджован.
\”Українська Радянська Енциклопедія\”,
т. 6, стор. 513 подає: \”У квітні 1850-го року
Кобилиця був заарештований. Від катувань
Кобилиця важко захворів і 1851-го року
був таємно висланий до Ґура-Гумора, де
й помер.\”

Більшість дослідників
цих подій притримуються думки, що
Кобилиця не мав безпосереднього
відношення до повстання угорців. Цю
тезу вони спирають на тому, що угри
завжди ставилися ворожо до слов\’ян та
на тому, що після докладного розслідження
чернівецький військовий суд не знайшов
за Кобилицею жадної вини в цій справі.
Але Білінкевич, що збирав докладні
інформації про гуцульське повстання,
твердить, що Кобилиця мав безпосередній
контакт з угорськими повстанцями. Так
само О. Ю. Федькович у своїй поемі \”Лук\’ян
Кобилиця\”, написаній перед 1865-им
роком, а через цензуру вперше опублікованій
в \”Зорі\” в 1891-му році, вказує на
безпосередній зв\’язок Кобилиці з
угорськими повстанцями. В цій поемі,
між іншим, О. Ю. Федькович пише:

Ци дуфаєш, Джурджоване,
що твоя Віжниця?

Ци
дуфаєш, що в неволі Лукєн Кобилиця?

Бо той Лукєн Кобилиця
з панами си вадит,

А з
Кошутом молоденьким таку раду радит:

Ти,
Кошуте Угринчуку, що хочеш робити?

Коли
хочеш з ним си бити?, поможи ти Боже!

А я прийду з легінями,
та й тобі поможу!

Гой учув се цісаричок
на свої столици,

Посилає ровту
війська та й за Кобилицев.

А вони ж го бай
імили на самі Покрови,

Тепер годні леґіники,
бувайте здорові!

А ви, славні путиляне,
не тратьте надії,

Доки угри не попали,
то й нам нема дії.

 

А румунська газета
\”Буковінз\” постійно називала
Кобилицю \”агентом Кошута.\”

Також совєтьскі
історики вважають, що Кобилиця в кінці
1848-го року і на початку 1849-го року
перебував в Сиготі, в Угорщині, і звідти
давав розпорядження гуцулам про заготівлю
харчів і фуражу для угорських повстанців.
(\”Селянський рух на Буковині в 40-их
роках, збірник документів,\” стор. 19).

Іван
Франко у своїй студії \”Лук\’ян Кобилиця\”,
роздумуючи над роллю, яку відіграв цей
незвичайних здібностей діяч Гуцульщини,
бачив у Кобилиці провідника гуцулів у
їх змаганні за аграрні справи у 1843-1846
pp.
і в 1848-1849 pp.
Кобилиця намагався покращати долю
гуцулів, не дозволяючи жодних \”ексцесів.\”
(Кобилиця заборонив був гуцулам грабувати
й убивати під час усього повстання, і
вони дотримувалися цих його розпоряджень).
Правдоподібно Кобилиця почав свою дію
з чисто соціяльних мотивів, але з бігом
подій, особливо після його участи у
віденському парляменті, він мав і
політичну мету. Іван Франко пише: \”У
Кобилиці треба бачити якийсь більш або
менш ясний ідеал гуцульської автономії,
свого власного порядку, \”щоб гуцули
були самі в собі, аби їм ніхто не мав до
розказу, лиш сам цісар.\”

Про Кобилицю писали
багато німецькі, польські, румунські й
українські публіцисти та історики. Що
він був великою постаттю для своєї
землі, видно з любови народу до його
особи: його слухали, на нього покладали
великі надії, а по його смерті складали
пісні, перекази та легенди про нього.
Для ворогів-займанців Лук\’ян Кобилиця
був пострахом, тому вони забороняли
вшановувати його пам\’ять та писати про
нього.

\”Гуцульський бунт\”
не мав ще свідомого політичного підґрунтя,
але вже був свідомою реакцією на чуже
панування. Гуцули під проводом Кобилиці
повстали в ім\’я своїх свобід та для
оборони своїх прав на свої ліси і
пасовиська. Так починається кожна
політична дія: спочатку бунт проти
неправди й несправедливости, а потім
свідома політична дія та боротьба за
право і свободу.

Гуцульські заворушення під проводом Лук\’яна Кобилиці мали в більшості економічний характер, але на чолі цього заворушення стояла українська людина й українське населення творило лави повстанців. Тому цей факт змушував чужинецьких спостерігачів дивитися на цей рух як українське національне повстання. З цієї причини й закиди Кобилиці, що він хотів проголосити себе королем Буковини. Ми можемо певно ствердити, що гуцульські заворушення на Буковині у першій половині XIX століття мали виразний національно-політичиий характер.

Ілля Нагірняк