ОЛЕКСА ДОВБУШ

— Хто був недавно
князем і владикою тих гір, орлом повітря,
оленем тих борів, паном тих ланів аж ген
по Дніпрові води?

— Довбуш!

— Перед ким тремтіли
смілі і сильні, корились горді?

— Перед Довбушем!

— На кого надіялися
слабі, бідні і пригноблені?

— На Довбуша!

— Хто був окрасою
наших гір, начальником наших легінів?

— Довбуш!

<!–
!–
@page { size: 21cm 29.7cm; margin: 2cm }
P { margin-bottom: 0.21cm }
–>

  — Хто був недавно
князем і владикою тих гір, орлом повітря,
оленем тих борів, паном тих ланів аж ген
по Дніпрові води?

— Довбуш!

— Перед ким тремтіли
смілі і сильні, корились горді?

— Перед Довбушем!

— На кого надіялися
слабі, бідні і пригноблені?

— На Довбуша!

— Хто був окрасою
наших гір, начальником наших легінів?

— Довбуш!

Ці
слова
належать великому синові Галицької
України — Іванові Франкові.

Читаючи
їх, ми переносимося думками в часи
кріпацько-феодальних відносин; великих
розкошів і безмежної нужди, нужди вільних
і закріпачених, гноблених і гнобителів.

Олекса Довбуш був
сином гноблених і закріпачених українських
селян і своїми діями проти неволі і
нужди він став ще за життя легендарним
героєм.

Перший
писаний документ, який має певне
відношення до діяльности О. Довбуша,
знайдено 50-их роках ХІХ століття. Таким
документом була судова книга міста
Станиславова (Івано-Франківська) за
роки 1738-1751, де було кілька протоколів
процесу над побратимами Олекси Довбуша.
Але ці протоколи висвітлювали діяльність
О. Довбуша так, що ніби він, діяв тільки
на Гуцульщині, в горах Карпатах.

Знайдено нові
документи, яких сьогодні, кажуть, є
близько 60, які дають змогу глибше пізнати
діяльність Олекси Довбуша та так званий
опришківський рух.

Надзвичайно цінним
документом є приватний архів князя
Яблонського з містечка Бурштина.

На
основі дотеперішніх документів,
дослідники опришківського руху поділяють
його на три періоди: перший період і час
виникнення цього руху, який відноситься
до XVI і першої половини XVII ст. Другий
період — охоплює другу половину XVII
століття і першу половину XVIII. Цей період
є найвизначнішим часом опришківського
руху і в ньому якраз і виступає Олекса
Довбуш (1738-1740), Василь Баюрак (1744-1754), Іван
Бойчук (1755-1759). Опришківський рух того
періоду перетворився на антишляхетське
вогнище, що охопило великі простори
західноукраїнських земель. Кінець XVIII
ст. і перша половина XIX ст. — це заключний
період цього руху.

Серед
усіх провідників опришківського руху
Олексі Довбушеві належить пальма
першості. Він народився, правдоподібно,
1710-го року в селі Печеніжині в селянській
родині кріпаків. З малих літ майбутній
провідник опришківського руху пішов у
найми, де не тільки бачив, але й пережив
на власній шкірі усі наймитські і
соціяльні кривди. А що з уродження він
був дуже вразливим, то зрозуміло, що вся
ця людська кривда і його власна, привела
його до бунтарського опришківського
руху, який існував ще перед його
народженням.

Дослідники
опришківського руху подають, що ще перед
Довбушем були в Карпатах народні месники:
Дрозденко (1665 р.), Нестор (1683 р.), Іван
Пискливий (1703-1712 р.), Пинта (1704 р.), Іван
Панчишин (1712 р.). Про них багато наслухався
О. Довбуш від людей, що безперечно мало
вплив і на нього.

Дві
головні причини, що сприяли розвиткові
опришківського руху: політичне положення,
в якому тоді знайшлися українці, і
економічний стан українського населення
— панщина, яка висмоктувала піт і кров.
А географічне положення Гуцульщини
давало можливості розвиватися
опришківському рухові. Велике гніздо
Чорногори, що простягалося від межиріччя
двох Черемошів по Густе в Марморощині,
де збігалися кордони Польщі, Угорщини
й Молдавії, з просторими полонинами,
з
глибокими
ярами і недоступними печерами — давали
опришкам надійну охорону.

Олекса Довбуш, як
подає історія, виступив з численною
добірною ватагою в 1738-му році. Безпосередньою
причиною виступу Довбуша була кривда,
яку заподіяли його батькові Василеві
панські посіпаки: вони познущалися над
ним. Тоді Олекса Довбуш разом зі своїм
братом Іваном покинув рідне село і пішов
у гори.

Олекса Довбуш,
опинившись в горах серед опришків,
своїми організаційними здібностями,
відвагою і самою вродою здобув серця
багатьох опришків, і вони вибрали його
своїм ватажком. Своєю акцією проти
поневолювачів і визискувачів О. Довбуш
здобув собі прихильність селян, вони
бачили в ньому суддю за заподіяні їм
кривди. Довбуш завжди вислуховував
скарги селян і карав винних: панів,
орендарів, шинкарів і лихварів.

Його
вмілі маневри перед облавами викликали
в населення подив і страх серед шляхти,
а надію і радість серед селянства. Воно
оповивало Довбуша надприродною силою
і складало про нього легендарні історії.

Осередком і тереном
діяння О. Довбуша була Гуцульщина,
Чорногора. Села Текуча, Ланчин, Уторопи,
Перегінсько, Товмачик, Добротів, Устєріки,
Молотьків — були місцем його перших
опришківських подвигів. А згодом він
почав діяти в таких селах, як Вербіж,
Воскресінні, Микуличин і гора Стіг, де
він був потрапив у засідку австрійських
жандармів і ледве з неї вирвався.

Завдяки виробленій
рухомій тактиці своєї ватаги, Довбуш
запускався від своєї криївки на десятки,
а то й сотні кілометрів, його рейди сіяли
паніку і страх серед шляхти на Підкарпатті,
а навіть на Поділлі.

Дослідники
опришківського руху за часів Олекси
Довбуша подають, що якийсь шляхтич Ф.
Зущовський 13-го травня 1745-го року писав
до коронного прокурора, що \”при
наближенні опришків під проводом Довбуша
до міста Рогатина — у місті стався
великий переполох. Поширена чутка про
Довбуша, що якісь свавільні залоги, які
перебувають в лісах, збільшують страх.
Багато наших їх милостей землевласників
рушилися із своїх домів і скупчилися в
Рогатині\”.

Далі
дослідники подають документи, в яких
оповідається, що четвертого травня
1744-го року Довбуш зійшов із Чорногорії
на Поділля і напав на полковника
Константина Злотніцького в Борщеві,
якого панщизняки дали йому таку
характеристику: \”Був той пап злий па
людей і навіть кількох замучив”.

Злотніцький,
потрапивши в полон, пропонував опришкам
викуп, але вони викупу не прийняли. \”Не
по гроші я прийшов, а по душу, щоб ти
більше людей не мучив,\” — відповів
йому Олекса Довбуш. Його (Злотніцького)
забили, а маєток спалили.

Такі й інші факти
вказують на те, що Довбуш не був
розбійником, як його представляли його
вороги. Він жорстоко карав винних, а
любив покривджених і бідних людей. їм
він віддавав панське майно та наражував
своє життя. Про цю доброту Довбуша каже
і народна мудрість: \”Він майно у
багачів брав, а бідним давав\”.

З документів про О.
Довбуша, що їх дослідники опришківського
руху познаходили в різних архівах, можна
довідатися, що опришки під проводом
Олекси Довбуша здобували такі міста,
як Дрогобич, Богородчани, Турку, Рогатин
та інші. Так, наприклад, в половині серпня
1744-го року, коли Довбуш переміг залогу
Богородчанської фортеці, він захопив
скрині з різними паперами і їх знищив.
З Богородчан Довбуш пішов на Турку і
зажадав там контрибуції. У документі
про цю подію написано так:

\”У
нас тут не чути жодних новин, тільки
Довбущук (Довбуш) після пограбування в
Богородчанах перейшов у Перемиські
гори і прийшов під Турку. Він до їх
милости пана Калиновського написав
таку відозву: \” Щоб мене споміг яким
грошем, як блукача з моїми колегами. І
твої орендарі з міста Турки, щоб мені
вивезли на таку то гору… Бо коли б не
вволив ти моєї волі, то буде так, як
Злотніцькому.\”

Слава про виступи
Олекси Довбуша проти селянської кривди
розходилася по цілій Галичині до Волині
та Полісся і Підляшшя. Ці виступи
викликали в багатьох селян дух спротиву,
багато селян відмовлялися робити
панщину, а багато кидали села та втікали
до опришків, тобто до Довбушевої ватаги.

Таке розхитання
селянських мас викликало в польських
тодішніх землевласників, орендарів та
лихварів не тільки страх, але й загрозу
їхньому існуванню. Старости, виконавці
адміністраційної і політичної влади,
не переставали писати листи до центральної
влади, що піддані відмовляються щораз
частіше платити податки, а бувають
випадки, що вони грозять своїм наставникам
побиттям, а своїм панам погрожують, що
їх покинуть.

З
того приводу, як довідуємося з документів
про
опришківський
рух,
в 1742-му році коронний гетьман Йосиф
Потоцький
навіть видав заклик до старостів,
вказуючи на велику загрозу для панів
від опришків, та закликав панів до
самооборони. Щоб утримати спокій на
Підкарпатті й Покутті, він сам очолив
майже тритисячну армію, яка мала дбати
про лад і порядок.

Та на життя Олекси
Довбуша було наставлено стільки засідок,
що йому, не зважаючи на його швидкий і
орієнтаційний розум, оберегтися перед
пасткою таки не пощастило. Двадцять
четвертого серпня 1745-го року він помер
від кулі — народний месник, герой, суддя,
ватажок опришків — Олекса Довбуш.

Смерть Олекси Довбуша
народна легенда прибрала у квіти любовної
історії, що ніби то Довбуш заходив до
жінки Дзвінчука, як до своєї полюбовниці,
і її чоловік Стефан за те його вбив.
Поправді, як кажуть історики, не з любови
до жінки Дзвінчука, а з помсти за його
кривду тестеві увійшов Довбуш зі Стефаном
у суперечку і загинув від його кулі.

Але
зі смертю Довбуша опришківський рух не
перестав діяти, його продовжували
найкращі Довбушеві побратими – Василь
Паліїв, Василь Баюрак та Іван Бойчук.
Правда, продовжувачі опришківського
руху не зуміли підняти його до рівня
лицарської безінтересовности, як це
робив Довбуш, але страху вони наганяли
не раз тодішнім великим землевласникам,
орендарям і лихварям, а навіть польській
і австрійській жандармерії, яку згірдливо
називали смоляками.

Проіснував ще
опришківський рух аж до кінця XVIII століття
і початку XIX, доки його не винищила
австрійська жандармерія.

В історичних документах
збереглися відомості про те, що Довбуш
заховав великі скарби. Убивник Довбуша,
Дзвінка (Дзвінчук), оповідаючи перед
судом у Станиславові про останні хвилини
перед смертю Довбуша, свідчив, що Довбуш,
запитаний перед смертю, де він подів
скарби, відповів:

\”В полонині. В
Чорногорі. Бог знає, я знаю. Земля буде
з них користати, а не люди.\”

Тим то й нема ніякого
дива, що нарід оточив постать Довбуша
великою симпатією і створив довкола
нього і його скарбів вінок переказів,
пісень та приповідок.

В народних переказах
Давбуш наділений надзвичайною,
надприродною силою: він з корінням
вириває дуби, він убиває нечисту силу,
він уміє чарувати, його ніяка куля не
бере, бо він скупаний у цвіті папороті.
Він помер тільки тілом, а дух його біля
скарбів і прийде така година, що він зі
скарбами прийде між нарід, а тоді всім,
що кривдили нарід, буде куца година.

Особа
Олекси
Довбуша
та опришки стали темою не тільки
народних
переказів
та
пісень, але й темою для повістей, драм,
опер
і
поезій письменників як українських,
так і польських, українських письменників
варто згадати Маркіяна Шашкевича
(оповідання \”Олена\”), Миколу
Устияновича (\”Страсний четвер\”),
Осипа Юрія Федьковича (\”Довбуш\” —
драма і \”Довбуш\” — вірш та \”Довбушів
скарб\” — оповідання), Івана Франка
(\”Петрії і Довбущуки\”), Антона
Рудницького (\”Довбуш\” — опера),
Михайла Ломацького (\”Опришківське
гніздо\” — повість) та інші.

Крім
цього, про Олексу Довбуша і опришківський
рух написав велику дослідну працю Юліян
Целевич під наголовком
Опришки\”,
Львів 1897-го року, а Володимир Гнатюк
видав
Народні
оповідання про опришків\”, Львів, 1910
р.

Треба
зазначити, що 220-річчя смерти Олекси
Довбуша використали комуністи в Україні
і в ЗСА та Канаді. Вони не тільки що у
своїх газетах подали відповідні статті,
але в тих статтях ще й дали відповідне
насвітлення в дусі комуністичної
пропаганди. Взяти б для прикладу статтю
В. Грабовецького, що була друкована в
київському журналі \”Наука і життя\”,
я потім передрукована в канадійському
\”Українському слові\”, ч.
42,
1965. В. Грабовецький також у тому самому
дусі помістив статтю в \”Українському
історичному журналі,\” а її передрукував
тижневик американських комуністів
\”Українські Вісті\”, ч. 43, 1965 р.

Автор
згаданих статтей В. Грабовецький
неправдиво твердить, що щойно за
совєтської влади люди довідалися, хто
та
кий
був Олекса Довбуш. Ще не було СССР, як
уже було згадано, майже всі документи
про Довбуша був зібрав Юліян Целевич,
а їх у 1897-му році опублікувало Наукове
Товариство Шевченка у Львові.

Доказом того, як
український народ оцінив Олексу Довбуша,
є та все велика кількість оповідань і
переказів та літературних творів, що
їх створено ще далеко перед московською
окупацією західноукраїнських земель,
а в тому й Гуцульщини.

Та
й нині далеко за межами рідного краю
українці не забувають про свого славного
героя Олексу Довбуша, присвячуючи йому
багато відповідних матеріялів як
характеру споминів, так і дослідницьких.

Не можна сказати, що
нинішня московсько-большевицька
окупаційна влада не шанує О. Довбуша.
Недавно в Печеніжині поставлено йому
пам\’ятник, названо його іменем деякі
інституції, багато появляється
дослідницького друкованого матеріялу
про Довбуша. Але все це робиться на
совєтський кшталт. Його роблять майже
предтечею нинішнього комуністичного
ладу.

В
наукових дослідницьких матеріялах, що
тепер виходять, головним чином робиться
натиск на соціяльну сторінку опришківського
руху, а зовсім ігнорується національну,
тоді, як гнобителі українського селянства
були безперечно чужинці, про що теперішні
дослідники промовчують. І то цілком
зрозуміло, бо в них клясовий підхід до
справи, вони все це роблять за
марксисько-ленінською методологією.
Тож наші еміграційні дослідники вносять
великий вклад в українську культуру,
об’єктивно малюючи образ Олекси Довбуша,
як борця за національно-соціяльні ідеали
гуцулів.

Микола
Домашевський.

Залишити відповідь