Коли
уважно приглянемося до давніх джерел
про Гуцульщину, то вони сягають до
трипільської ери через бронзову добу
і до пізніших часів. А перші письмові
відомості про Гуцульщину з\’явилися в
польських джерелах XIV і початках XV стол.
До 1424-го року належить перша згадка про
місцевість у глибині Гуцульщини —
поляну Жаб\’є. Історичні дані про заселення
нинішньої Гуцульщини внаслідок
відокремлености життя гуцулів надзвичайно
скупі і не дають можливости скласти
уявлення про цей процес в цілому. На
Гуцульщині довго не було панщини й
залежність від сусідніх володарів
виявлялася сплатами грішми й натурою.

    Коли уважно приглянемося до давніх джерел про Гуцульщину, то вони сягають до трипільської ери через бронзову добу і до пізніших часів. А перші письмові відомості про Гуцульщину з\’явилися в польських джерелах XIV і початках XV стол. До 1424-го року належить перша згадка про місцевість у глибині Гуцульщини — поляну Жаб\’є. Історичні дані про заселення нинішньої Гуцульщини внаслідок відокремлености життя гуцулів надзвичайно скупі і не дають можливости скласти уявлення про цей процес в цілому. На Гуцульщині довго не було панщини й залежність від сусідніх володарів виявлялася сплатами грішми й натурою.

    Натомість не бракує відомостей про українську шляхту з Березова. В 1490-му році вона брала участь у повстанні проти Польщі під проводом Петра Мухи. У війнах між Молдавією і Польщею 1509 і 1530-их роках березівська шляхта тримала сторону Молдавії. Ці рухи, як і повстання С.Височана під час походу Богдана Хмельницького 1648-го року, захопили й Гуцульщину.
    Великої шкоди Гуцульщині, як і цілій Україні, завдавали татарські й турецькі набіги, які особливо сильно спустошували і руйнували край. Такі напади відбувалися в 1498, 1520, 1589, 1594, 1621 та 1776 роках.
    Лише в кінці XVI і на початку XVII ст. знищено в Україні 33 міста і багато сіл, десятки тисяч людей загнано в турецьку неволю. В тих набігах знищено такі гуцульські міста, як Коломию, Косів та інші.
    Однією з форм антифеодального протесту проти панського свавілля в XVI-XVII ст. ст. була масова втеча мешканців західних земель України і гуцулів на Поділля, Наддніпрянщину та в гірські околиці Карпат. Частина втікачів приєднувалася до запорізьких козацьких загонів. В 1613-му році, коли запоріжці вирушили на Покуття, серед них було чимало гуцулів.
    У XVII столітті Гуцульщина стала ареною опришківського руху. Загони опришків формувалися з утікачів гуцулів. Вони нападали на панські маєтки, розправлялися з шляхтою і урядовцями, В ухвалі галицького сойму від 15-го вересня 1608-го року вказувалося, що \”свіжо і щоденно збільшується небезпека від опришків, які винищують шляхту і її маєтки.\”.
    Опришківський рух особливого розмаху набирає в першій половині XVIII століття. Відомі ватажки опришківського руху тих часів такі, як Микола Драгарук (Бордюк), Василь Гліба, Нестор, Іван Пискливий, Василь Лунга, Іван Панчишин, Петро Сабат, Григорій Дранка, Іван Винник, Ф. Головатий, Ф. Фаркаш, П. Варга, Іван Пинтіо, загони яких нападали на панські маєтки і нищили їх. Але серед ватажків опришківського руху найвидатнішим був Олекса Довбуш. З ім\’ям Довбуша пов\’язані найсвітліші сторінки опришківського геройства. Загони прославленого О. Довбуша активно діяли не тільки на Гуцульщині, але робили походи й на Перемишль, Дрогобич, Турку, на Закарпаття і Поділля. Частина опришків переходила й на Запоріжжя. На боротьбу з опришками польський уряд направляв спеціяльні численні загони. За голову О. Довбуша обіцяли велику нагороду (шапку червінців). Двадцять четвертого серпня 1745-го року народний герой Олекса Довбуш був по-зрадницькому вбитий. Але рух опришків не припинився, справу О.Довбуша продовжували його послідовники-побратими Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Іван Бойчук та інші.
    Рух спротиву проти панського свавілля не припинявся, але разом з тим посилювався й гніт, бо на Гуцульщині відчувалося перенаселення, а промисловосте бракувало, де б можна було прикласти робочі руки. Таке економічне становище штовхало шукати виходу. Починає, хоч і повільно, розвиватися промисловість. Зростає видобуток озокериту і калійних солей. У 1867-му році почали добувати нафту у Биткові, а в 1902-му році збудували нафтоперегінний завод у Надвірній. У Мишині почалися розробки покладів кам\’яного вугілля. На Гуцульщині працювало близько 26 каменоломень і кілька цегельних заводів. Подекуди з\’являються підприємства легкої промисловости, а найбільшим серед них ткацька фабрика в Коломиї.
    З розвитком капіталізму зростало й населення міст, як Рахова, Вижниці, Коломиї, Косова, Надвірної та інших. Тут населення займалося, головним чином, домашнім промислом, який базувався на місцевій сировині.
    Найпоширеніше було ткацтво, кушнірство, гончарство та виробництво різних речей з дерева. На цих промислах зростали народні гуцульські таланти, особливо високого мистецтва досягли талановиті різьбарі, як родина Шкрібляків з Яворова, Марко Магединюк з села Річки, Іван Якіб\’юк з Криворівні та інші. В околицях Коломиї, Вижниці та Косова гуцульські майстри виробляли верети, ліжники, петики, киптарі, які відзначалися багатством орнаменту. Гончарством займалися від Коломиї аж до Косова. Дуже славилася пистинська, косівська і кутська кераміка.
    Поряд з розвитком промисловости зросла й культура гуцулів, яку започаткували й активно провадили гуцули М. Павлик, Ю. Федькович та їх однодумці, І. Франко, О. Терлецький, С. Воробкевич і інші.
    У жовтні 1890-го року І. Франко і М. Павлик організували Радикальну партію, що мала багато прихильників на Гуцульщині і була головною рушійною силою в піднесенні української національної свідомости та розбудови українського економічного, культурного і громадського життя між двома світовими війнами. І цілком зрозуміло, що та велика праця дала свої наслідки.
    Гуцули ніколи не вважали себе чимсь окремим від української нації, хоч мають багато прикмет відрубного плем\’я. Вони завжди вважали себе частиною великої української нації, відірваними від материка окупаційними кордонами різних чужих держав. Тому то ще під час визвольних змагань по Першій світовій війні гуцули разом з усіма українськими патріотичними формаціями боролися за Самостійну Соборну і ні від кого незалежну державу, гуцули створили Гуцульську Республіку, а під час проголошення соборности українських земель у Києві 1919-го року в західноукраїнській делегації були представлені й гуцули — Петро Шекерик та Василь Климпуш, які не робили найменших труднощів до створення соборної української держави.
    На цьому місці треба згадати, що не зважаючи на довголітню відірваність та ізоляцію в горах бездоріжжям і іншими перешкодами, які створили різні окупанти, гуцули поспішним темпом відродилися, ставши на платформу своєї держави.