Буковинська Гуцульщина й українське національне відродження на Буковині під проводом \”Короля Гуцула\”
Революційні рухи в Західній Європі проти абсолютизму і його чорної
реакції, а зокрема революції в Парижі, Берліні й Відні у 1848 р.,
приносять подув національної волі народів уярмлених імперіалістичними
державами. Цей подих волі, весни народів, особливо відчувся в
австрійській імперії, златаній із багатьох окремих народів — зокрема
слов\’янського походження, як: поляків, словаків, словінців, українців,
хорватів, чехів. Зі всіх цих народів найбільше упослідженими були
українці, бо знаходилися під тиском мадярів — на Закарпатті, поляків —
у Галичині та румунів — на Буковині, без рідної мови й рідної школи,
призначені на винародовлення: змадярщення, ополячення і зрумунщення.
реакції, а зокрема революції в Парижі, Берліні й Відні у 1848 р.,
приносять подув національної волі народів уярмлених імперіалістичними
державами. Цей подих волі, весни народів, особливо відчувся в
австрійській імперії, златаній із багатьох окремих народів — зокрема
слов\’янського походження, як: поляків, словаків, словінців, українців,
хорватів, чехів. Зі всіх цих народів найбільше упослідженими були
українці, бо знаходилися під тиском мадярів — на Закарпатті, поляків —
у Галичині та румунів — на Буковині, без рідної мови й рідної школи,
призначені на винародовлення: змадярщення, ополячення і зрумунщення.
Революційні рухи в Західній Європі проти абсолютизму і його чорної реакції, а зокрема революції в Парижі, Берліні й Відні у 1848 р., приносять подув національної волі народів уярмлених імперіалістичними державами. Цей подих волі, весни народів, особливо відчувся в австрійській імперії, златаній із багатьох окремих народів — зокрема слов\’янського походження, як: поляків, словаків, словінців, українців, хорватів, чехів. Зі всіх цих народів найбільше упослідженими були українці, бо знаходилися під тиском мадярів — на Закарпатті, поляків — у Галичині та румунів — на Буковині, без рідної мови й рідної школи, призначені на винародовлення: змадярщення, ополячення і зрумунщення.
Революційні рухи в Парижі в лютому 1848 р., у Берліні в березні того ж року, національні рухи чехів, хорватів, словінців, мадярів та поляків, селянські розрухи під проводом Лукина Кобилиці на Буковинській Гуцульщині та врешті революційна хвиля у Відні в березні того ж року примушують австрійський уряд до уступок у формі конституційних прав і свобід та звільнення селян від панщини. Видана 25. 4. 1848 р. тимчасова конституція гарантувала (§ 4) ненімецьким народам монархії недоторканість їх національности й мови.
І в наступних конституціях з 4.3.1849 р. (§ 5), а після її припинення цісарським патентом з 31.12.1851 р., в новій конституції з 21.12.1867 р. (§ 39) це право для всіх націй монархії було забезпечене.
Проголошені конституцією громадянські права дали можливість створити 2.5.1848 р. першу українську політичну організацію – Головну Руську Раду у Львові для оборони конституційних українського народу в Австрії. Появляється 15.5.1848 р. перша газета українською народною мовою — \”Зоря Галицька\”, де була поміщена Відозва Головної Руської Ради в дусі політичної соборности й незалежности всього, поділеного чужими державними кордонами, українського народу. Починається боротьба Головної Руської Ради за здійснення конституційних національно-політичних, суспільно-культурних та економічних прав українського народу. У першому австрійському парляменті галицькі й буковинські депутати спільно вимагають відокремлення українських етнографічних земель монархії в окремий автономний коронний край. Але цієї вимоги не пощастило здійснити через спротив, зокрема поляків і румунів.
Створення конституційного правопорядку в Австрії, а потім наділення Буковині провінційно-автономного статусу, мали особливі наслідки для суспільно-культурного розвитку буковинських українців. Великі перешкоди цьому розвиткові ставили румунське верховодство та москвофільський рух. Румуни мали в усіх ділянках публічно-правного і церковного життя Буковини: в крайовій адміністрації і православній єпархії повне верховодство. Вони старалися гальмувати українське національне освідомлення, щоб затримати цілість Буковини як румунську домену, мріючи про її злуку у прийдешньому в її історичних кордонах, з усамостійненим королівством Румунії.
Але спинити українського відродження на Буковині вже не було сили.
Боротьбу проти москвофільства на Буковині очолює гуцул з буковинської Верховини Осип Юрій Федькович та Сидір Воробкевич, які виступають, майже рівночасно, на літературне поле з творами, писаними українською народною мовою, і цим відкривають шлях українському національному відродженню.
Федькович народився у серці буковинської Гуцульщини, у Сторонці-Путилові (1834-1888), зріс, зжився і полюбив гуцулів до тієї міри, що й сардак гуцульський надів і не скидав його аж до своєї смерти. Гуцули любили Федьковича, обирали двірником (війтом) громади та уповноваженим Путилівського околу для заступництва інтересів цієї округи й для ведення судових справ у сервітутських процесах Гуцульщини проти дідичів-землевласників. На посаді інспектора народних шкіл Вижницького повіту (1869-1872) Федькович ревно дбав про освіту селян, зокрема його любих гуцулів. Завдяки Федьковичеві поширюється освіта на Гуцульщині, а разом з цим підноситься українська національна свідомість широких народних мас Гуцульщини.
Після виступу Федьковича й Воробкевича в народовецькому таборі проти москвофільства народовецький фронт на Буковині значно скріпився. З приходом до Чернівців — тоді ще студента — Степана Смаль-Стоцького й завдяки його праці та енергії, у студентському товаристві \”Союз\” вже у 1878 р. прочищено москвофілів з проводу цього товариства. За цим така сама чистка відбулася в товаристві \”Руська Бесіда\” в 1884 р., і від того часу українське національне відродження скорим темпом поширюється у всі закутини Буковини. На Гуцульщині росте сітка народних шкіл, до них приходять нові вчителі-ентузіясти, вихованці генерації, яка сама прочищувала атмосферу від москвофільства на чернівецькому терені.
На одному з перших засідань нової управи \”Руської Бесіди\”, на якій брав участь і Федькович, було рішено видавати першу газету на Буковині українською народною мовою. Перше число цієї газети \”Буковина\” появилося 1.1.1885 р. Першим її редактором був О. Ю. Федькович. Ця газета відограла велику роль у формуванні, поширюванні й поглиблюванні національної свідомости буковинських українців, а зокрема Буковинської Гуцульщини.
Народовецький табір скоро опанував українське культурно-громадське життя столиці й повітових осередків Буковини, проникаючи все дальше в народні гущі українських сіл. Із зростом національної свідомости зростає число послів з Буковини в австрійському парляменті й буковинському соймі, скріплюється український голос у справах поліпшення мережі українського шкільництва та оборони равноправности українців на Буковині. Але боротьба проти румунського верховодства в буковинському соймі продовжується і завершується повною перемогою аж з приходом до парляменту й сойму нових свідомих українських сил, а між ними улюбленця гуцулів — барона Миколи Василька, який у 1898 р. гуцульськими голосами Вижницького повіту стає послом до буковинського сойму.
Рід Васильків походить від старого роду Олександра Ільського, якого дочка вийшла заміж за Василя Лукавецького, якого хресне ім\’я стало опісля родовим ім\’ям Васильків. Барон Микола Василько — один далекий нащадок роду Лукавецьких — це одна з найбільше барвистих постатей Буковини взагалі, а Буковинської Гуцульщини зокрема. Микола Василько народився у селі Лукавець над Серетом у 1868 р., а помер у Берліні в 1924 р. Вихований у Відніщ в школі для шляхетських вибранців, Терезіянум, а тому тішився великими впливами на віденському ґрунті, наприклад, його шкільним товаришем і приятелем був граф Чернін, дипломат і міністер закордонних справ Австрії у 1918 р. Діставшись до парляменту і сойму, як второпний політик, з великою товариською вигладою, він проявив особливо корисну діяльність для добра українського народу.
Народившись серед української народної стихії у безпосередньому сусідстві з Гуцульщиною, він щиро полюбив своїх односельчан і Гуцульщину, а народ його, його обирають двірником (війтом) с. Лукавець, а в 1898 р. послом від Вижницького повіту.
Якщо Федьковича можна уважати передовим борцем на Буковині на культурному полі проти москвофільства, то Василько, який любив гуцулів (\”тирольців сходу\”) і своїми великими впливами на віденському терені багато для них зробив, був передовим борцем за політичні й виховно-освітні права буковинських українців і їх рівноправність з румунами. І взагалі цей великий український патріот багато зробив для загальноукраїнської справи, як посол до австрійського парляменту і як дипломат ЗУНР і УНР. Неоцінену услугу зробив Василько українській мировій делегації у Бересті, поінформувавши її довірочно про положення у столицях Центральних держав та дораджуючи делегації бути безкомпромісовими у своїх вимогах.
Доба Василька — це доба, коли українські народні маси на Буковині віднаходили себе й твердо відстоювали своє право на Буковині. Василько виходить на сцену українського політичного життя у час найбільше напруженого змагу буковинських українців за своє елементарне людське право на цій землі, заперечуване їм румунами, які мали верховодство в буковинському соймі, адміністрації, Церкві й шкільництві. Діставшись до сойму, Василько вступає в боротьбу проти румунських верховодів, великих землевласників, в обороні українських селян. І скоро, завдяки його енергії і політичній зручності, українці здобувають у буковинському соймі велику перемогу над румунським верховодством, здобуваючи рівноправність з румунами на полі політичному і культурно-освітньому.
Перемога над румунським верховодством у буковинському соймі і здобута рівноправність — це заслуга Василька, великого громадського й політичного діяча Буковини, знаменитого політика й гладкого дипломата. \”Це була людина з широким діловим досвідом, з елястичною, вихованою у парляментарчих та дворових умовах, вдачею сполучував він невичерпану безодню енергії та інціятиви\”.
Завдяки заходам і старанням Миколи Василька, засновано у Вижниці в 1908 р. першу чисто українську державну гімназію, яка мала обслуговувати Гуцульщину й Підгір\’я обох берегів Черемоша, цебто буковинської і галицької частин. Створення цієї школи мало велике виховне і національно-освідомлююче значення, бо тут могли отримувати освіту також сини бідніших батьків. Ця школа була українською національно-культурною фортецею в цій закутані української землі. Вона давала не тільки науку, приписану урядовою програмою, але й українську національну й політичну свідомість. Таке світло вона несла і в глиб Гуцульщини. Багато абсольвентів цієї гімназії та опісля високих шкіл верталися на Гуцульщину, зокрема священики й учителі, щоб нести туди світло Божої і людської правди.
Під час Першої світової війни заходами Миколи Василька був створений \”Гуцульсько-буковинський легіон\”. Але ця військова формація не відіграла якоїсь важливої ролі і була зліквідована по одному році існування.
Вижниця, як культурний і торговельний центр Буковинської Гуцульщини, мала ще одну важливу для гуцульського мистецтва школу, засновану в 1905 p.: школу столярства, токарства, різьбарства і металевої орнаментики та інкрустації на дереві. Учителями-мистцями різьбарства та інкрустації на дереві діяли в цій школі Василь Ю. Шкрібляк (1856-1928), Мегединюк Марко (1842-1912), Василь Девдюк та Федір Гнатюк, а пізніше Юрій Іванюк та Юрій Сергій, обидва народжені в с. Багна. Школа славилася своїми виробами гуцульського мистецтва, яких подивляли навіть у столиці монархії. З рук цих майстрів виходили мистецькі вироби різьби з викладанками на дереві різнокольоровим деревом, різнокольоровими цятками та металем.
За румунської окупації Буковини школа продовжувала свою діяльність, але заведено тут румунську мову навчання. Вчили різьбарства дальше вчителі-українці: Дмитро Іванчук, Дмитро Кордяк і Ст. Клим. І в цей час продовжувано вироби гуцульського мистецького різьбарства.
За румунської доби успішно закінчили відділ різьбарства цієї школи і продовжували займатися виробами гуцульської різьби такі абсольвенти: Іван Гулей, О. Гайдук, Максим Дарій, Юрій Клим, Михайло Кузєк, Нестор Роговський, Василь Танасійчук і Юрій Чорний.
Після 1945 р. мистецько-промислову школу у Вижниці поширено новими відділами: мистецького вишивкарства, килимарства і ткацтва. Мистецькі вироби випускає школа під керівництвом майстра-різьбаря Михайла Ключана (1894-1957). У школі працює також різьбар Микола Гайдук — обидва останні — учні славного різьбаря В. Шкрібляка і В. Девдюка. Люба й Єлисавета М. Ключан та Г. Лозинська відають килимарством. Марія М. Ключан вишивкарством, а Віра М. Ключан мистецьким ткацтвом. Викладачкою вишивкарства працює О. Гасюк, уродженка с. Дихтинець — сама гуцульського походження.
Революційні рухи в Парижі в лютому 1848 р., у Берліні в березні того ж року, національні рухи чехів, хорватів, словінців, мадярів та поляків, селянські розрухи під проводом Лукина Кобилиці на Буковинській Гуцульщині та врешті революційна хвиля у Відні в березні того ж року примушують австрійський уряд до уступок у формі конституційних прав і свобід та звільнення селян від панщини. Видана 25. 4. 1848 р. тимчасова конституція гарантувала (§ 4) ненімецьким народам монархії недоторканість їх національности й мови.
І в наступних конституціях з 4.3.1849 р. (§ 5), а після її припинення цісарським патентом з 31.12.1851 р., в новій конституції з 21.12.1867 р. (§ 39) це право для всіх націй монархії було забезпечене.
Проголошені конституцією громадянські права дали можливість створити 2.5.1848 р. першу українську політичну організацію – Головну Руську Раду у Львові для оборони конституційних українського народу в Австрії. Появляється 15.5.1848 р. перша газета українською народною мовою — \”Зоря Галицька\”, де була поміщена Відозва Головної Руської Ради в дусі політичної соборности й незалежности всього, поділеного чужими державними кордонами, українського народу. Починається боротьба Головної Руської Ради за здійснення конституційних національно-політичних, суспільно-культурних та економічних прав українського народу. У першому австрійському парляменті галицькі й буковинські депутати спільно вимагають відокремлення українських етнографічних земель монархії в окремий автономний коронний край. Але цієї вимоги не пощастило здійснити через спротив, зокрема поляків і румунів.
Створення конституційного правопорядку в Австрії, а потім наділення Буковині провінційно-автономного статусу, мали особливі наслідки для суспільно-культурного розвитку буковинських українців. Великі перешкоди цьому розвиткові ставили румунське верховодство та москвофільський рух. Румуни мали в усіх ділянках публічно-правного і церковного життя Буковини: в крайовій адміністрації і православній єпархії повне верховодство. Вони старалися гальмувати українське національне освідомлення, щоб затримати цілість Буковини як румунську домену, мріючи про її злуку у прийдешньому в її історичних кордонах, з усамостійненим королівством Румунії.
Але спинити українського відродження на Буковині вже не було сили.
Боротьбу проти москвофільства на Буковині очолює гуцул з буковинської Верховини Осип Юрій Федькович та Сидір Воробкевич, які виступають, майже рівночасно, на літературне поле з творами, писаними українською народною мовою, і цим відкривають шлях українському національному відродженню.
Федькович народився у серці буковинської Гуцульщини, у Сторонці-Путилові (1834-1888), зріс, зжився і полюбив гуцулів до тієї міри, що й сардак гуцульський надів і не скидав його аж до своєї смерти. Гуцули любили Федьковича, обирали двірником (війтом) громади та уповноваженим Путилівського околу для заступництва інтересів цієї округи й для ведення судових справ у сервітутських процесах Гуцульщини проти дідичів-землевласників. На посаді інспектора народних шкіл Вижницького повіту (1869-1872) Федькович ревно дбав про освіту селян, зокрема його любих гуцулів. Завдяки Федьковичеві поширюється освіта на Гуцульщині, а разом з цим підноситься українська національна свідомість широких народних мас Гуцульщини.
Після виступу Федьковича й Воробкевича в народовецькому таборі проти москвофільства народовецький фронт на Буковині значно скріпився. З приходом до Чернівців — тоді ще студента — Степана Смаль-Стоцького й завдяки його праці та енергії, у студентському товаристві \”Союз\” вже у 1878 р. прочищено москвофілів з проводу цього товариства. За цим така сама чистка відбулася в товаристві \”Руська Бесіда\” в 1884 р., і від того часу українське національне відродження скорим темпом поширюється у всі закутини Буковини. На Гуцульщині росте сітка народних шкіл, до них приходять нові вчителі-ентузіясти, вихованці генерації, яка сама прочищувала атмосферу від москвофільства на чернівецькому терені.
На одному з перших засідань нової управи \”Руської Бесіди\”, на якій брав участь і Федькович, було рішено видавати першу газету на Буковині українською народною мовою. Перше число цієї газети \”Буковина\” появилося 1.1.1885 р. Першим її редактором був О. Ю. Федькович. Ця газета відограла велику роль у формуванні, поширюванні й поглиблюванні національної свідомости буковинських українців, а зокрема Буковинської Гуцульщини.
Народовецький табір скоро опанував українське культурно-громадське життя столиці й повітових осередків Буковини, проникаючи все дальше в народні гущі українських сіл. Із зростом національної свідомости зростає число послів з Буковини в австрійському парляменті й буковинському соймі, скріплюється український голос у справах поліпшення мережі українського шкільництва та оборони равноправности українців на Буковині. Але боротьба проти румунського верховодства в буковинському соймі продовжується і завершується повною перемогою аж з приходом до парляменту й сойму нових свідомих українських сил, а між ними улюбленця гуцулів — барона Миколи Василька, який у 1898 р. гуцульськими голосами Вижницького повіту стає послом до буковинського сойму.
Рід Васильків походить від старого роду Олександра Ільського, якого дочка вийшла заміж за Василя Лукавецького, якого хресне ім\’я стало опісля родовим ім\’ям Васильків. Барон Микола Василько — один далекий нащадок роду Лукавецьких — це одна з найбільше барвистих постатей Буковини взагалі, а Буковинської Гуцульщини зокрема. Микола Василько народився у селі Лукавець над Серетом у 1868 р., а помер у Берліні в 1924 р. Вихований у Відніщ в школі для шляхетських вибранців, Терезіянум, а тому тішився великими впливами на віденському ґрунті, наприклад, його шкільним товаришем і приятелем був граф Чернін, дипломат і міністер закордонних справ Австрії у 1918 р. Діставшись до парляменту і сойму, як второпний політик, з великою товариською вигладою, він проявив особливо корисну діяльність для добра українського народу.
Народившись серед української народної стихії у безпосередньому сусідстві з Гуцульщиною, він щиро полюбив своїх односельчан і Гуцульщину, а народ його, його обирають двірником (війтом) с. Лукавець, а в 1898 р. послом від Вижницького повіту.
Якщо Федьковича можна уважати передовим борцем на Буковині на культурному полі проти москвофільства, то Василько, який любив гуцулів (\”тирольців сходу\”) і своїми великими впливами на віденському терені багато для них зробив, був передовим борцем за політичні й виховно-освітні права буковинських українців і їх рівноправність з румунами. І взагалі цей великий український патріот багато зробив для загальноукраїнської справи, як посол до австрійського парляменту і як дипломат ЗУНР і УНР. Неоцінену услугу зробив Василько українській мировій делегації у Бересті, поінформувавши її довірочно про положення у столицях Центральних держав та дораджуючи делегації бути безкомпромісовими у своїх вимогах.
Доба Василька — це доба, коли українські народні маси на Буковині віднаходили себе й твердо відстоювали своє право на Буковині. Василько виходить на сцену українського політичного життя у час найбільше напруженого змагу буковинських українців за своє елементарне людське право на цій землі, заперечуване їм румунами, які мали верховодство в буковинському соймі, адміністрації, Церкві й шкільництві. Діставшись до сойму, Василько вступає в боротьбу проти румунських верховодів, великих землевласників, в обороні українських селян. І скоро, завдяки його енергії і політичній зручності, українці здобувають у буковинському соймі велику перемогу над румунським верховодством, здобуваючи рівноправність з румунами на полі політичному і культурно-освітньому.
Перемога над румунським верховодством у буковинському соймі і здобута рівноправність — це заслуга Василька, великого громадського й політичного діяча Буковини, знаменитого політика й гладкого дипломата. \”Це була людина з широким діловим досвідом, з елястичною, вихованою у парляментарчих та дворових умовах, вдачею сполучував він невичерпану безодню енергії та інціятиви\”.
Завдяки заходам і старанням Миколи Василька, засновано у Вижниці в 1908 р. першу чисто українську державну гімназію, яка мала обслуговувати Гуцульщину й Підгір\’я обох берегів Черемоша, цебто буковинської і галицької частин. Створення цієї школи мало велике виховне і національно-освідомлююче значення, бо тут могли отримувати освіту також сини бідніших батьків. Ця школа була українською національно-культурною фортецею в цій закутані української землі. Вона давала не тільки науку, приписану урядовою програмою, але й українську національну й політичну свідомість. Таке світло вона несла і в глиб Гуцульщини. Багато абсольвентів цієї гімназії та опісля високих шкіл верталися на Гуцульщину, зокрема священики й учителі, щоб нести туди світло Божої і людської правди.
Під час Першої світової війни заходами Миколи Василька був створений \”Гуцульсько-буковинський легіон\”. Але ця військова формація не відіграла якоїсь важливої ролі і була зліквідована по одному році існування.
Вижниця, як культурний і торговельний центр Буковинської Гуцульщини, мала ще одну важливу для гуцульського мистецтва школу, засновану в 1905 p.: школу столярства, токарства, різьбарства і металевої орнаментики та інкрустації на дереві. Учителями-мистцями різьбарства та інкрустації на дереві діяли в цій школі Василь Ю. Шкрібляк (1856-1928), Мегединюк Марко (1842-1912), Василь Девдюк та Федір Гнатюк, а пізніше Юрій Іванюк та Юрій Сергій, обидва народжені в с. Багна. Школа славилася своїми виробами гуцульського мистецтва, яких подивляли навіть у столиці монархії. З рук цих майстрів виходили мистецькі вироби різьби з викладанками на дереві різнокольоровим деревом, різнокольоровими цятками та металем.
За румунської окупації Буковини школа продовжувала свою діяльність, але заведено тут румунську мову навчання. Вчили різьбарства дальше вчителі-українці: Дмитро Іванчук, Дмитро Кордяк і Ст. Клим. І в цей час продовжувано вироби гуцульського мистецького різьбарства.
За румунської доби успішно закінчили відділ різьбарства цієї школи і продовжували займатися виробами гуцульської різьби такі абсольвенти: Іван Гулей, О. Гайдук, Максим Дарій, Юрій Клим, Михайло Кузєк, Нестор Роговський, Василь Танасійчук і Юрій Чорний.
Після 1945 р. мистецько-промислову школу у Вижниці поширено новими відділами: мистецького вишивкарства, килимарства і ткацтва. Мистецькі вироби випускає школа під керівництвом майстра-різьбаря Михайла Ключана (1894-1957). У школі працює також різьбар Микола Гайдук — обидва останні — учні славного різьбаря В. Шкрібляка і В. Девдюка. Люба й Єлисавета М. Ключан та Г. Лозинська відають килимарством. Марія М. Ключан вишивкарством, а Віра М. Ключан мистецьким ткацтвом. Викладачкою вишивкарства працює О. Гасюк, уродженка с. Дихтинець — сама гуцульського походження.
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.