А наші гуцули, мешканці Зеленого Бескиду?
Проходили віки над горами, а гуцул жив тим самим буйним життям, яким жили його пра-предки. Нічим були для нього несамовиті бурі зимові, що виривали з землі вікові дерева, і літні громовиці та повені, він не лякався їх, як і не лякався звірів у лісах…
Одне тільки непокоїло його: підсвідомо вичував і причував загрозу, що йшла на його гори й на нього — це чужинці-зайди, які силою пхалися в Карпати й несли гуцулам свою “культуру” — загибель гуцулам, загладу Гуцульщині. Йшли тоді гуцули в опришки, щоб своїми топорами-бартками й пушками відганяти від гір зайдів, чужу погань, нехар, огиду. Опришківські загони бували перед славним опришківським отаманом, Олексою Довбушем, були й після його трагічної смерти.
Як гаряче любили гуцули свої гори, так і ненавиділи їх ворогів.
Були гуцули завжди одною з найоригінальніших й найкращих віток нашого народу. Було це плем’я фізично здорове, морально туге, наділене природою додатніми властивостями, випосажене великими здібностями.
Гуцули були набожні й глибоко релігійні, хоч підложжям їх віри в Бога й Христа були залишки з часів поганства. Свят у гуцулів дуже багато, але найважливіші з них, це Христове Різдво, Великдень і день св. Юрія — “полонинський вихід”; із світських обходів — день народження, весільний обряд і день смерти. З ними пов’язано дуже багато звичаїв, яких не найти не тільки на других наших землях, але й у всій Європі. Невід’ємною частиною життя гуцулів — забави-набутки зі співами й танцями. Співали гуцулки:
Єкби я не заспівала й не поданцувала,
Давно би мні на цвинтарі зазуля кувала…
Найбільшим багатством гуцулів і джерелом та основою їх життя були стада рогатої худоби й овець. Найбільш улюбленим заняттям гуцулів була годівля скоту й випас на полонинах. Побут на полонині — це найрадісніший час у житті гуцула. З домашніх звірят цінили найбільше овечки. З них же були шкіри на кожухи й киптарі й шапки, з них і вовна на сукно й ліжники та килими, з них і м’ясо, а передовсім від них молоко, а з нього сир-бриндзя.
Любив гуцул свою полонину, радів овечками на ній, тими чорними й білими. Співав:
Вівці, мої, вівці, то чорні, то білі,
Хто вас буде випасати святої неділі? (Зелені свята)
Вівці, мої, вівці, тай сірі ягнята.
Хто буде вас віпасати на Зелені свята?
Вівці мої, вівці, писаний бутею,
Хто буде вас віпасати, як я си оженю?
Кінчив свою пісоньку сумно й жалісливо:
Вівці мої, вівці й ти, сивий баране,
Хто буде вас віпасати, як мене не стане?
Та й ще співав гуцул:
Гей, що ми там Поділля край?
В нас полонина Поділля!
А звіря голос — весілля…
Ведмеді робили гуцулам багато шкоди — вбивали воли і корови. Мимо цього в гуцулів не було ворожости й ненависти до ведмедя, хоч і найбільш улюбленим було полювання на ведмедя.
Ведмедя називали гуцули “вуйком”…
Звідкіль і коли зайшли в Карпати, завоювали їх і запосіли предки гуцулів, цього ніхто не знає, про це ніде не записано, нема про це згадок у літописах, ні в історії. Спершу були ті предки кочівничими людьми, переходили з місця на місце, вдираючись у глибину гір. Жили з ловецтва — стріляли й ловили дику звірину, з якої мали смаковите м’ясо й дорогі шуби. Жили примітивно в колибах-шаласах, де посередині горіла “вічна” ватра, що давала світло й тепло і над якою варено й жарено м’ясо. Геть пізніше взялись гуцули до випасу рогатої худоби і овець, тоді, коли вдалося їм зайняти полонини, з яких найбільші в Чорногорах: Ґаджина, Шкорушний, Погорілець, дальше полонини Чівчинські, Лустун, Ростовець, Палениця, полонини Гринявські, Баба Лудова, Штефульці, Дуконя і Явориста.
Гуцули вирубували й палили безщадно ліси, щоб мати царинки — сіножаті з травами на сіно для маржини в зимі.
Пізніше почали будувати вигідні доми-хати й пристроювати їх і себе.
В останніх часах, перед другою світовою війною, було гуцульських осель: в Галичині — 44 громад, на Буковині — 28, а на Закарпатті 8 громад.
Кількости гуцулів точно означити важко; в кожному разі понад двісті тисяч душ.
Гуцульські містечка: Косів і Кути в Галичині, Вижниця і Селєтин — на Буковині, Рахів — на Закарпатті. Хоч гуцули казали:
Не тото, брате гуцул, хто погуцуливси,
але тото, брате гуцул, що в горах родивси.
Найбільші села на Гуцульщині — Жаб’є і Гринева, на Закарпатті Ясіння і Богдан, на Буковині найбільше знані Устє-Путилів і Сторонець-Путилів.
Грізні, темні, аж чорні хмари й густа мряка-негура, окутали нашу Гуцульщину з приходом до неї москалів. Того, що довелося переживати гуцулам під страшним, московським гнітом, не знали й не переживали вони ніколи досі, хоч і не легко було їм жити під “опікою” Польщі. Чесних і замолених гуцулів-газдів вивезли москалі на Сибір, других заголодили. Вигинуло тоді багато-багато гуцульських родин. А горами понеслася тривожна-сумовита співаночка:
Не співаєш соловейчик, зазулька не куєт…
Прийшов москаль в наші гори, тай людей мордуєш…
Та мимо цього гуцули не падуть духом і не втрачають надії на визволення з московського ярма неволі, вірять твердо, то встане їх пан гір, Довбуш, і дасть ясний свій тапір на голови проклятих москалів, лютих ворогів!
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.