Не
можу не скористатися нагодою спілкування.
Адже не кожного дня доводиться зустрічатися
з буковинцями, які проживають за кордоном.

Мати
Анатолія із родини Лісіцьких, що проживала
у селі Сергії Путильського району, а
батько з села Багна Вижницького району.
Доля звела їх і пов’язала життєві
стежини під час здобуття медичної освіти
в Чернівцях. Після навчання по розподілу
вони прибули в Путилу, проживали у
восьмиквартирному будинку по вулиці
Леніна (нині вулиця Українська). У Путилі
Анатолій закінчив вісім класів. Потім
батьки переїхали у Крим.

Запитую
про враження, які залишилися про наш
край: «Пам’ятаю
людей – добрих, дружних, дбайливих. Мені
здається, час не змінив цих правил життя
путильчан. Колись ми разом із сусідами
прекрасно проводили дозвілля: ходили
по гриби, малини, ягоди, прекрасно
відпочивали. Такого
в житті я більше ніде не зустрічав.

На
моє подальше життя після Путили
колосальний вплив мав учитель фізкультури
Микола Миколайович Влад. Це сильна духом
людина і прекрасний фізрук. Він мав на
мене більший вплив, ніж інші педагоги.

Не
можу не скористатися нагодою спілкування.
Адже не кожного дня доводиться зустрічатися
з буковинцями, які проживають за кордоном.

Мати
Анатолія із родини Лісіцьких, що проживала
у селі Сергії Путильського району, а
батько з села Багна Вижницького району.
Доля звела їх і пов’язала життєві
стежини під час здобуття медичної освіти
в Чернівцях. Після навчання по розподілу
вони прибули в Путилу, проживали у
восьмиквартирному будинку по вулиці
Леніна (нині вулиця Українська). У Путилі
Анатолій закінчив вісім класів. Потім
батьки переїхали у Крим.

Запитую
про враження, які залишилися про наш
край: «Пам’ятаю
людей – добрих, дружних, дбайливих. Мені
здається, час не змінив цих правил життя
путильчан. Колись ми разом із сусідами
прекрасно проводили дозвілля: ходили
по гриби, малини, ягоди, прекрасно
відпочивали. Такого
в житті я більше ніде не зустрічав.

На
моє подальше життя після Путили
колосальний вплив мав учитель фізкультури
Микола Миколайович Влад. Це сильна духом
людина і прекрасний фізрук. Він мав на
мене більший вплив, ніж інші педагоги.

–
Як склалося Ваше життя далі?

–
У 1986 році я здобув філологічну освіту
в Київському національному університеті
і продовжив навчання в аспірантурі
Національної академії наук, одночасно
працював у комсомолі. Після закінчення
аспірантури викладав в університеті.
Далі з’явилась нагода викладати в
Канаді. У 1991 році я переїхав туди. Півроку
працював, платили небагато. На той час
був одружений. Тож постало питання
заробітку на житло, яке планували
придбати в Києві. Ще в столиці України
я був добре знайомий з Левком Лук’яненком.
Він тільки-но приїхав з України і мав
організувати роботу в українському
посольстві. З ним були лише два дипломати.
Тож я схвально відгукнувся на пропозицію
працювати разом (відповідав за культуру
інформації).

Потім
сюди переїхала і моя дружина Мар’яна.
Вона теж випускник-філолог Київського
університету, отримала стипендію
Вінніпезького університету
і продовжувала тут навчатись.

Левко
Григорович запропонував мені повертатись
в Україну, де готувались до виборів до
Верховної Ради. Але я обрав інший шлях
– поїхати у Вінніпег. Мені треба було
дбати про сім’ю.

–
Знаємо, що Ви – успішний бізнесмен. Чим
займаєтесь і які досягнення?

–
У 1994 році створив компанію, яка займається
постачанням професійного обладнання
для телевізійних каналів. Бізнес стрімко
розвивався. Наші відділення є і в Україні.
Багато їздив, налагоджував співпрацю
з іншими країнами (46 держав). Я далі
займаюся підприємницьким бізнесом і
одночасно розвиваю хутір Мазепа.

–
Як за кордоном з’явився хутір, названий
на честь українського гетьмана Мазепи?

–
Хутір Мазепа – це маленька Україна. Це
приблизно сто гектарів землі, яку
обробляють місцеві фермери. Землю я
придбав в українця, який, проживаючи за
кордоном, дуже вірив що Україна буде
європейською державою. Це був сенс його
життя. Коли завершувався процес купівлі,
ми з ним радились як назвати хутір.
Іноземцям відоме ім’я Мазепи, а українцям,
які приїжджатимуть сюди, нагадуватиме
Батьківщину. Так хутір отримав ім’я.

За
задумом, який я постійно
доповнюю, тут створене українське село.
Є будівлі, зведені за принципом будівництва
українського житла з відповідним
інтер’єром. Зведені кам’яні стіни
Середньовіччя. Хутір має свою символіку.
Тут витає український дух. Навіть види
дерев і кущів посаджені такі, що ростуть
в Україні. Цього разу я купив на Гуцульщині
килимки і доповню деякі садиби.

Зліва направо: Ден Рет, Анатолій Нікула та Андрій Дутчак

–
Ви не забуваєте української мови. Якою
мовою переважно спілкуєтеся вдома?

–
Ми з дружиною, сином Данилком та донькою
Ганною спілкуємося українською. Цю ідею
сповідуватимемо завжди. В Оттаві я
організував українську суботню школу.
У цій місцевості зібралось багато
новоприбулих українців. Тому потреба
в ній була очевидною. З допомогою
українського посольства ми розробили
та акредитували свою програму «Українська
зарубіжна школа», сформували педагогічний
склад. Як голова батьківського комітету
школи, я постійно дбаю про заклад. Сприяє
і влада: уряд надає нам чудове приміщення,
частково фінансує. Нині тут навчається
сто три дитини. Приємно, що у молодших
класах є по двадцять чотири учні.
Кількість вихованців зростає, значить,
для української діаспори це надзвичайно
важливо. Діяльність школи набирає все
більших обертів. Це, як і хутір Мазепа,
мої хобі-проекти, результатом яких я
задоволений.

Що
ж, на 47-му році життя Анатолій Миколайович
має чимало здобутків і досягнень. Нам
залишається побажати йому подальших
успіхів, згуртовувати якомога більше
українців за кордоном навколо одвічних
цінностей українського народу.

Людмила
БАСЮК.