Було колись в Буковині —
 Добре було жити.
 Не знали ми, що то біда
 Та що то тужити.
 При кобзині зійшла днина,
 При скрипочці нічка;  
 А вна собі молоденька,  
 Як у траві чічка.  
 У батенька у Стефана,  
 В Волощини неньки  
 Пробувала. Не спиняли,—  
 Що багло серденько,  
 Що хотіла, те й робила:  
 Гуляти — гуляла,  
 А хотіла рано встати,  
 То рано вставала.  
 А хотіла попіспати  
 В шовкових перинах,  
 То ненечка старенькая  
 На пальцях ходила,  
 Журилася, молилася,  
 Двері підливала…  
 На острішку в\’ють голуби,  
 Вона їх вмовляла:  
 «Не гудіте, голубочки,  
 На побитій  ^[1]   хаті,  
 Не будіте мою дочку  
 В тисовій кімнаті,  
 Бо я знаю, коли маю  
 Донечку будити…»  
 Не плач, серце Буковино!  
 Що ж мусиш робити,  
 Коли така уже доля  
 Твоя на сім світі…  
 Батько помер, неньку вбили,  
 А сироти-діти  
 Розібрали добрі люде  
 Нібито за своє:  
 Одну турчин, другу москаль,  
 Тебе, серце моє  
 Буковино, на аркані  
 Повів німець з Відня  
 В свою глуху Німеччину,  
 Головонько бідна!  
 Та й запродав ляшкам-панкам  
 У другу неволю…  
 Буковино, серце моє,  
 Лишенько з тобою!  
 Шумить, летить наш Черемуш  
 Кровавий у море.  
 А могили берегами  
 Чорніють, як гори:  
 Кого ляхи замучили,  
 Кого утопили,  
 А хто не ждав, поки втопя,  
 Сам скочив у хвилю.  
 Сумно зарув  ^[2]   наш Сокільський  ^[3]  ,  
 Голосить Сучава  ^[4]  :  
 «Сини мої нещасливі,  
 Нащо ваша слава,  
 Нащо думка козацькая,  
 Батьківськая воля,  
 Коли усі погинете  
 У ляцькій неволі!..  ^[5]    
 Сперли ліси, сперли пашу,  
 Дров ні хворостини,  
 Ваші жінки, ваші діти  
 Від студені гинуть.  
 А з-під вас ся поточили  
 Кровавії ріки —  
 Сини мої, сини мої,  
 Пропали навіки!  
 Навіки-сте запродані  
 У панську неволю,  
 А нікому уступитись  
 За праведну волю».  
 Уступався Юрій Гінда —  
 Нема го на світі;  
 Уступався Поколія  ^[6]  —  
 Пішов в землю жити.  
 Обізвався Кобилиця:  
 «Гори мої сині,  
 Або я вас вирятую,  
 Або за вас згину!»     
       
 Стоїть місяць серед неба,  
 Нікому не світить;  
 Русалоньки не виходять  
 На берег ся гріти;  
 Тілько сови посідали  
 Собі на коморі,  
 Та хтозна-що межи собов  
 Потихо говоря.  
 Може, собі нагадують,  
 Як колись-то було  
 На волоській Буковині?  
 Було,     та минуло!  
 А може, вни говорили  
 Про руські соколи:  
 Чи муть вни ще гнізда вити  
 На тім Довгім полі?  
 Святий знає,— я не знаю…  
 Сердечко щось мліє…  
 Ходім ліпше подивитись,  
 Що в Плоскім  ^[7]   ся діє.  
 Сидить Лук\’ян кінець стола,  
 На руки схилився; .  
 Сидять кругом депутати  ^[8]  ,  
 Кождий зажурився.  
 Вернулися сеї ночі  
 Від цісаря з Відні,—  
 І там нема порадоньки  
 Головоньці бідній…  
 Цісар сидить на стільчику  
 Та в картах ся грає,  
 А ті гори буковинські  
 Нехай пропадають!..  
       
 Нехай пропадають, нехай погибають!  
 Коби таки вигиб увесь руський рід!  
 Так німці си нишком у Відні гадають  
 Та риють великий, великий нам гріб.  
 Копайте, панове! Копайте, здорові!  
 Хто яму копає,     собі їй копає.  
 Не тому могила, кому їй зробили,  
 А тому, кого в ню відтак поховають.  
       
 А ми підем з топірцями  
 В зелену діброву,  
 Та витешем домовину  
 Велику, кедрову,  
 Та пішлемо до цісаря  
 В німецьку столицю…  
 А самі ся подивимо,  
 Що наш Кобилиця  
 Молоденький поробляє,  
 Та що його гості  
 Депутати собі діють  
 В хаті на помості?  
       
 Скочив Лук\’ян із-за стола:  
 «А сором-бо, браття,  
 А сором-бо журитися  
 У гуцульській хаті!  
 Наші батьки не журились,  
 Та й нам ще не конче  
 Журитися! Наша правда  
 Велика, як сонце!..  
 Ми не платим цісарщину  ^[9]  ,  
 Щоб німці з-за того  
 Справляли нам кайданнячко  
 На руки,     на ноги.  
 Ми не даєм до прийому  ^[10]    
 Сини наші бідні,  
 Щоби цісар бенкетував  
 За них собі в Відні.  
 Не так, браття депутати!  
 Він цісар для того,  
 Аби правду святу беріг,  
 Як бога святого,  
 Аби нарід ущасливить,  
 А не закопати!  
 Ану, хлопці, ану живо  
 Коня осідлати  
 Мені мого вороного!  
 Що буде, те й буде,  
 А я їду в Угорщину  
 До міста до Буди  ^[11]  .  
 Угре волю добувають,  
 Поможуть і нашу.  
 А ви стада воронії  
 Женіте на пашу.  
 А як прийдуть з Угорщини  
 Від мене вам вісті…  
 Тоді треба, пани-браття,  
 На коники сісти…  
 А де тепер наш Черемуш  
 Глибокий ся точить,  
 Там мусить кров поточитись,  
 Панове-молодці!  
 А тепер ми з карим стадом  
 В зелені діброви!  
 Поки верну з Угорщини,  
 Бувайте здорові!»
 

---

   [1]     Побитий — вкритий ґонтом (дахом).
   [2]     Зарув — заревів.
   [3]     Сокільський —гора над Черемошем.
   [4]     Сучава — назва ріки й міста на ній.
   [5]     У ляцькій неволі — у польсько-шляхетській неволі.
   [6]     Юрій Гінда, Поколія — ватажки карпатських опришків. Першому з них Федькович присвятив поему під назвою «Юрій     Гінда».
   [7]     Довгополе, Плоске—назви буковинських сіл, де діяв     Лук\’ян Кобилиця..
   [8]     Депутати—селяни, обрані до австрійського парламенту     влітку 1848 р.
   [9]     Цісарщина — державний податок.
   [10]     Даєм до прийому — посилаємо рекрутів до австрійської     армії.
   [11]     Буда — назва старовинної частини Будапешта.