У
тих роках Гуцульщину, як і всі
західноукраїнські землі, приєднано
військовою силою до Української
Радянської Соціалістичної Республіки.

    Особливості
історичної долі та природних умов,
культурно-побутові та господарські
відносини гуцулів з сусідами (молдаванами,
угорцями, румунами, поляками) зумовили
деякі відмінності в господарстві,
культурі, побуті й мові. За часів панування
чужоземних загарбників всюди на
Гуцульщині господарство базувалося на
примітивній ручній праці і позначалося
надзвичайно низькою продуктивністю.

    Основним
зайняттям гуцулів було, головним чином,
скотарство, розвитку якого сприяли
міжгірські полонини з буйною рослинністю,
придатною для випасу маржини( худоби),
в меншій мірі гуцули займалися
землеробством, бо ґрунти не досить
сприяли розвитку цієї ділянки господарства.
Ґрунти на Буковинській Гуцульщині в
передгір\’ях дерново-підзолисті, в
гірській частині — бурі лісові та
дерново-буроземні, де із зернових культур
росли, головним чином, овес, ячмінь та
кукурудза.

    Багато
гуцулів було зайнято в лісовому промислі.
Ліси, звичайно, перебували в руках панів
та магнатів, на яких і працювали гуцули.

    Лісні
масиви Гуцульщини по-хижацькому
використовувалися власниками. Так,
наприклад, на початку XX століття
буковинські власники лісів щороку
вирубували по 600-800 тисяч. кв.; кубометрів
деревини, при чому лише 32% перероблялися
на місцевих лісопильних підприємствах,
а решта 68% вивозилася для переробки на
заводи імперії та за кордон.

    Умови
праці гуцулів-лісорубів і деревообробників
були теж надзвичайно несприятливі –
небезпечні. Ніякої техніки безпеки не
існувало, бо власники були зацікавлені
у великих зисках — експлуатації гуцулів.
Платня теж була дуже низька, яка не могла
забезпечити найконечніших життєвих
потреб гуцулів.

    Дуже
високо була і є тепер розвинена на
Гуцульщині художня промисловість:
різьблення по дереву, випалювання на
дереві, виріб різних прикрас домашнього
вжитку та побутових речей з міді і шкіри,
добре стояло килимарство, ткацтво,
гончарство тощо. Особливо було поширено
різьбарство в селах: Яворів, Річка,
Брустури, Розтоки, Усть-Путилів, Ясіня,
а килимарство в селах: Дихтинець, Ясіня,
Косів. Ткацтвом славилися такі села, як
Лопушна, Виженка.

    Для
гуцульських поселень характерною була
і є розкиданість садиб по схилах гір.
Житло гуцулів—це переважно рублена
побілена хата, вкрита ґонтами або
драницями, але за конструкцією і
плануванням житла були загальноукраїнського
характеру.

    Одяг
гуцулів відзначається барвистістю,
вишивками і різними прикрасами: вишиті
сорочки, апліковані овечі безрукавки
(киптарі), пістряні домороблені запаски,
повстяні брилі (крисані), різнокольорові
хустки, оздоблені торбинки (вовняна-дзобенька,
шкіряна-тобівка), прикрашений металевими
ґудзиками широкий пояс (черес). Жіночі
вбрання доповнювалося різноманітними
прикрасами (зґардами, намистом, силянками,
перснями).

    Всі
ці художні домашні вироби використовувалися
не лише для власних потреб, але й збувалися
на ринках, що давало гуцулам прибутки
на убоге життя.

    Умільці
художніх виробів в більшості осідали
на постійно життя по гуцульських
містечках, які перетворювалися в центри
художньо-промислового виробу. Такі
містечка, як Вижниця, на Буковині, Косів
в Галичині, а Рахів на Закарпатті та
інші поступово перетворювалися в центри,
де щотижнево відбувалися ярмарки для
збуту гуцульських домашніх виробів.
Сюди з’їжджалися купці і лихварі, які
за безцінь скуповували гуцульські
вироби та вивозили їх до інших більших
міст Австро-Угорщини, а іноді й за кордон,
бо гуцульські домашні вироби і всюди
мали велику популярність і славилися
своїми високими і мистецькими прикметами.
Звичайно, купці і лихварі на цьому, добре
заробляли.