Найважливішим культурним і торговельним центром Буковинської Гуцульщини є повітове — сьогодні районове — місто Вижниця, яке є немов розмежувальним пунктом між Гуцульщиною і Підгір’ям.
    Назву місцевости Вижниця стрічаємо перший раз у молдавській хроніці Йона Некульчі (1672-1745). Некульча передає назву в українській народній вимові “Вижніца”, Розуміється, що заселена місцевість мусіла існувати далеко раніше. У 1767 р. Вижниця отримує привілей торгового містечка. У 1855 р. Вижниця стає повітовим центром і відтоді його значення як адміністративного і торговельного, а згодом і культурного, центру значно зросло.
    В околиці діяла (1817-1830) опришківська ватага Мирона Штолюка (Катеринюка), якого спіймано й скарано на горло разом із 7-ма членами ватаги у Вижниці.
    Лукин Кобилиця був послом від Вижницького повіту і під мас гуцульських розрух мав на окраїні Вижниці (на Глєдеві) одні із скликаних ним зборів.
    Від половини 19 ст. українська національна свідомість Вижниці й Вижниччини скоро зростала завдяки рідній школі й рідному слову із театральної сцени. Буковинська Гуцульщина знайшлася у щасливому положенні, видавши зі свого середовища великого національного пробудника й щирого опікуна рідної школи, письменника й шкільного інспектора для народних шкіл Вижниччини Осипа Юрія Федьковича. Федькович був рівнож щирим опікуном театрального мистецтва. Федькович розумів, — як це висловлювався Сидір Воробкевич, — що “в цей спосіб (при помочі театру — І. Н.) найлегше дістатись до душі свого народу, ушляхетнити його серце й зрушити його національну свідомість”.

    Але більшим театральним ансамблям важко було продиратися в серце Буковинської Гуцульщини. Вони обмежувалися головно до периферійних пунктів Гуцульщини, якими були Вижниця і велике село Берегоміт над Серетом. По більших селах Гуцульщини під кінець 19 ст. вже діяли свої власні аматорські театральні гуртки, які під керівництвом місцевих учителів та при допомозі свідоміших селян час-від-часу виставляли, головно в шкільних будинках, короткі й нескомпліковані театральні п’єси, влаштовували Шевченківські концерти тощо.
    В кінці 1877 і спочатку 1878 pp. Вижниця приймала в себе театральну групу “Руської Бесіди” зі Львова під керівництвом Омеляна Бачинського. Бачинський користувався при цьому порадами й допомогою О. Ю. Федьковича. Театр виставляв тут драму Федьковича “Довбуш” та інші п’єси. Цей ансамбль давав при цій нагоді вистави також у Кутах та інших близьких селах.
    У початках 80-их років цей театр під керівництвом вже Теофіли Романович знову завітав до Вижниці, даючи тут більше вистав, між ними й Федьковичевого “Довбуша”. Артисти проживали навіть якийсь час у Вижниці, а керівництво театру підтримувало творчі зв’язки з Федьковичем і С. Воробкевичем.
    У 1883 і 1887 pp. відвідує Вижницю мандрівний театр Івана Біберовича та Івана Гриневецького з багатим репертуаром (“Запорожець за Дунаєм”, “Циганський барон”, “Довбуш”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Новий двірник” тощо). Вистави тішилися великим успіхом.
    Після більше років перерви Вижниця знову (у роках 1908-1914) гостила театр львівської “Руської Бесіди” під новим керівництвом Йосипа Стадника, який виставляв кращі п’єси українських і чужинецьких драматургів.
    Після створення в 1905 р. Іваном Захарком, І. Созанським та О. Кордасевичем “Руського селянського театру” в Чернівцях (від 1907 р. він мав назву “Буковинський народний театр”), цей театр часто навідувався з успішними виставами до Вижниці (та інших містечок Буковини).
    Першого липня 1906 р. загостив до Вижниці з концертом гри на бандурі Гнат Хоткевич. Зала вистави була заповнена не тільки міщанами Вижниці й Кутів, але також селянами Підгір’я і Гуцульщини, які з великою увагою і захопленням слухали концерту.
    З ініціативи Сидора Воробкевича створюється у 1884 р. при “Руській Бесіді” в Чернівцях “Руське літературно-драматичне товариство”, а в 1899 р. створено при цьому товаристві “Буковинський Боян” “для плекання української пісні, музики й драматичного мистецтва”. “Буковинський Боян” вже в липні 1899 р. влаштував великий концерт у Вижниці та відвідував Вижницю і в наступних роках.
    У 1909 р. при Українському Народному Домі ім. Федьковича у Вижниці створюється відділ “Буковинського Бояна”, який влаштовує у Вижниці свої власні театральні вистави й концерти. Окрім того, ще в 1900 р. подибуємо в Вижниці свій власний мішаний хор, який у серпні того ж року влаштував у Вижниці концерт добірних українських пісень. У наступному році, з приводу відвідин Вижниці Лесею Українкою (у товаристві Ольги Кобилянської), цей хор влаштував на пошану Л. Українки окремий концерт.
    У 20-их роках театральна група чернівецького “Міщанського хору” була єдина, яка часто давала театральні вистави у Вижниці.
    Необхідно підкреслити, що всі виступи театральних ансамблів у Вижниці завжди стягали глядачів із ближчих і дальших сіл Підгір\’я і Гуцульщини обох берегів Черемоша.
    Також необхідно згадати, що Вижницю і Гуцульщину рік-річно відвідували студентські товариства “Союз”, “Українська Православна Академія”, “Січ”, “Запороже” і “Чорноморе” зі своїми концертами, “Вечерницями”, а то просто “мандрівками”. Про перші “мандрівки” маємо відомості вже з 1887 р. Українські студенти були завжди тепло прийняті не тільки місцевою інтелігенцією, але й селянством Гуцульщини. З другої сторони, Гуцульщина була завжди великою атракцією для українського студентства.
    У Вижниці жив і помер український письменник о. Корнило Устиянович. У Вижниці й сусідній Виженці двічі перебувала Леся Україна, частіше Ольга Кобилянська (останній раз переїздом до Виженки літом 1940 р.). У Вижниці бували українські письменники й митці; О. Ю. Федькович, Іван Франко, М. Драгоманів, М. Лисенко, В. Стефаник, М. Черемшина, Іван Труш та Остап Вільшина.
    Центром громадського життя у той час був дім родини Москви, в якої затримувалися Л. Українка та Ольга Кобилянська. Культурно-громадське життя Вижниці скріпилося із відкриттям тут української державної гімназії. У громадське життя включилися учителі гімназії, зокрема Святослав Лакуста та Микола Павлусевич з дружиною. Після перебрання українцями державної влади на Буковині в листопаді 1938 р. Святослав Лакуста став першим старостою Вижницького повіту.
    Коли вже згадуємо вчителів Української державної гімназії у Вижниці, то не можемо не згадати про одного сина Гуцульщини, видатного педагога, глибокого знавця клясичних мов (грецької і латинської) та великого друга шкільної молоді, яка його дуже шанувала. Це Осип Костинюк, який народився у Яворнику, б. Криворівні в 1890 р. у селянській родині, закінчив університетські студії у Чернівцях. Ще студентом допомагав д-рові Юліянові Кобилянському при складані великого латинсько-українського словника, що вийшов друком у Відні 1912 р. Був видатним членом українського акад. козацтва “Запороже” в Чернівцях. У Вижниці одружився з дочкою вижницького нотаря Клуґера. Був учасником українських визвольних змагань і помер за волю України в 1919 або 1920 р.
    І в румунському періоді 1918-1940 рр. культурно-громадське життя Вижниці не переривалося, хоч румунська влада розв’язала українську державну гімназію вже в 1921 р., засновуючи на її місце кілька місяців пізніше румунську гімназію. Проявляло дальше свою діяльність товариство “Український Народний Дім ім. О. Ю. Федьковича” спершу під головством шк. інспектора, В. Чеховського, потім адв. д-ра І. Шпанюка, а після них постійним головою Народного Дому і організатором українського громадського життя Вижниці й околиці був адв. Олександер Всльничук. Діяльними в товаристві були вчителі Іванна й Юрій Гордийчуки, Володимир Лукіянович, Іван Спри-чинат, А. Дольницький, Омелян Іваницький, інж. Станко, адвокат Лесь Перепелиця, Іван Гайдук, Дмитро Білак, Дмитро Яремчук та інші.
    Щоб спаралізувати український національно-культурний вплив товариства “Народний Дім ім. О. Ю. Федьковича”, румунська влада ще в початках 1920-их років сконфіскувала будинок товариства і передала його в користування румунського культурного товариства “Атенеу Роман”. Тільки завдяки впертим і енергійним заходам голови товариства адв. О. Вельпичука, І. Шпанюка та Володимира Лукіяновича, які вміло використали передвиборчу кон’юнктуру, і в той спосіб могли видерти назад від румунів цю українську культурну фортецю Вижниці.
    При Народному Домі діяла бібліотека й драматичний гурток, які весь час проявляли жваву діяльність. Взагалі, товариство “Український Народний Дім” у Вижниці був між двома світовими війнами душею і українським духовим провідником у загальних національних справах всієї Вижниччини.
    До Вижниці безпосередньо прилягає — на шляху Вижниця Ростоки — село Виженка. Виженка — це властиво продовження Вижниці. Колись вона мала назву — Верхня Вижниця. За переказом, у Виженці спинено колись дальше просунення татар у глиб Карпат. На тому місці збудовано пізніше пам’яткову дерев’яну церкву, яка стоїть до наших днів, як архітектурна пам’ятка.
    Українська національна свідомість села проникла тут скоро завдяки безпосередньому стику села з повітовим центром Вижниця та праці свідомих українських учителів Юрія та Іванни Гордійчуків, Володимира Лукіяновича, Т. Роговського, Івана Твардовського, інж. Станка та свідомих селян Семаки, Клима, а зокрема довголітнього душтпастиря села о. Ст. Маланчука.
Другим периферійним центром Гуцульщини на межі між горами й Підгір’ям є найбільше простором і числом населення село Берегоміт (з присілком Засерет-Заріччя, близько 10 тисяч мешканців). За переказом, село зав’язалося десь під кінець 15 ст. У документах згадується під роком 1696. Берегоміт – це важливий для Буковинської Гуцульщини, зокрема, торговельно-ярмарковий центр. Від кінця 19 ст. Берегоміт висувається на передове місце як культурно-громадський центр з численними відданими для народної справи діячами. Вже в 1893 р. за ініціативою Т. Берника, Я. Бужора, П. Осовського та інших засновано у Берегометі “Руську Бесіду”, у 1904 p., заходами учителя Корчила Данилюка, засновано тут товариство “Січ” — кошовий: Ілля Бужор. Старанням С. Бурачинського, збудовано в Берегометі в 1905 р. великий Народний дім, де гуртувалося культурно-освітнє життя цієї громади. Велику освідомлюючу роботу села вели віддані патріоти-вчителі Гр. Усик (1889-1971), син гуцула з Підзахарича, подружжя І. і О. Копачуки. При читальні ім. О. Ю. Федьковича діяли співочі й театральні гуртки, які несли світло й свідомість у народ. У Берегометі провела молоді роки відома журналістка і знавець народного мистецтва, Лідія Бурачинська. У родині Бурачинських часто бувала Ольга Кобилянська. Берегоміт відвідував Іван Франко, вивчаючи життя і побут місцевого населення. У присілку Солонець, біля Берегомету, є багаті джерела “слатини” — соленої води — джерела подібні до косівських.
    Берегоміт видав багато свідомих українських патріотів та висококваліфікованої української інтелігенції: учителів народних і середніх шкіл, священиків, лікарів, правників, інженерів ніщо, а також мистців прикладного мистецтва. Але серцем Буковинської Гуцульщини лишається все таки Сторонець-Путилів, чи просто — Путилів: за австрійських і румунських часів — осідок повітового суду, а в сучасну пору районовий центр. Путилів — місце народження “буковинсько солов’я”, українського письменника Осипа Юрія Федьковича, виразника дум, прагнень і надій волелюбного гуцула.
    Перша згадка про Путилів стрічається з 1501 р. у зв\’язку з відступленням Польщею на користь Молдавії Надчеремошських просторів сучасної Буковини, а дальша вістка у зв’язку грамотою молдавського господаря Василя Лупула з 1643 р. на скарги гуцулів Довгопільського околу на утиски землевласників. Пізніше Путилів був центром гуцульських розрух під проводом Лукина Кобилиці.
    На початку 20 ст. просвітню роботу у Путилові вів Іполіт Омельський, учитель і композитор, який зорганізував тут першу багатолюдну річницю смерти Т. Шевченка в 1901 р. Того ж року його старанням виставлено у Путилові місцевими силами “Наталку Полтавку”. До Путилова у відвідини Федьковича заходив М. Драгоманів, а пізніше бував тут Гнат Хоткевич для вивчення гуцульського фолкльору.
    Сторонець-Путилів мав православну і греко-католицьку парафії. Настоятелем православної парафії був о. Козак, а греко-католицької о. Черемшинський, а після нього о. М. Будз.
    У Путилові в гуцульській сім’ї народився видатний мистець-різьбар Михайло Г. Ключан, учень славного різьбаря В. Шкрібляка Після 1945 p. M. Ключан сам вів різьбарський відділ Винницької мистецько-промислової школи. За совєтськими джерелами, в Путилові працює під сучасну пору славна вишивальниця П. Білак та інші, а також майстерні майстрів-різьбарів Мицкана, Чучка та Климасевича.
    Село Багна було одно із свідоміших сіл Буковинської Гуцульщини. Це завдячується близькістю від адміністративного, торговельного й культурного центру — Вижниці.
    Село Багна мало читальню “Руської Бесіди”, товариство “Січ” і “Райфазенку”. Культурно-громадську діяльність проявляли тут учителі Касіян Альбота, Іван Спринчинат та селяни Іван Іванюк, Ілля Лазорєк, Дмитро Білак та інші. Багна належала до парафії у Вижниці.
    Село Дихтинець згадується як місце народження сина Гуцульщини І. Федюка (1831-1932), славного майстра мистецьких металевих виробів. Тут діяла вчителька-патріотка Євдощук, дочка Гуцульщини, яка в 1901 р. зорганізувала в селі вечір на відзначення 40-річчя смерти T. Шевченка. Від 1911 р. діяла в Дихтинці читальня “Руської Бесіди”, яка побіч Рідної школи несла свідомість у народні маси. У гуцульських розрухах 1843-1849 мешканці Дихтинця брали дуже живу участь. Після Першої світової війни громадську роботу вів у Дихтинці о. Микола Колотило.
    Село Довгополе записане в історії гуцульським бунтом 1843-1849 pp. Душпастирював в Довгополі — після Тораків — великий український патріот і народний діяч, пізніший єпископ о. Тарас Тимінський. Після нього у 1920-их — 1930-их роках це місце зайняв о. Гаврило Василович (1878-1939), який повів тут акцію тверезости, протиалькогольну. Давав допомоги тим, що обіцяли справляти родинні свята без алькогольних напоїв, його акція завершилася великим успіхом. З 15 корчм, що були в селі до його приходу, по кількох роках не лишилося жодної!
    Киселиці і Тораки знані з гуцульських розрух під проводом Лукина Кобилиці.
    У Тораки парохом — після короткого кооператорства в парафії Берегоміт над Серетом — прибув в кінці 90-их років м. ст. о. Тарас Тимінський (1858-1927), який ще студентом часто стрічався з О. Ю. Федьковичем і до кінця життя поета дружив з ним. Молодий душпастир, сам селянський син (пізніший єпископ Тит для православних українців Буковинської дієцезіїї, член НТШ і товариства “Просвіта” та багатьох українських культурних і суспільно-господарських організацій), він власним коштом побудував школу в Тораках. О. Тимінський добрий публіцист, вів уперту боротьбу проти митрополита С. Мораря, який вів послідовну румунізаційну політику в буковинській Православній Церкві. Помер владика Тимінський у 1927 p. у Ростоках, де його син Володимир Тимінський був парохом. Гуцули сіл Берсгомету, Довгополя й Тораків вдячно згадують свого душпастиря-добродія. У 30-их роках душпастирем сіл Тораки і Кисилиці був о. Стасюк.
    Тораки славилися здавна мистецьким вишивкарством і килимарством. Сьогодні виготовляють у Тораках гуцульські костюми — очевидно тільки для сцен.
    Про місцевість Конятин є згадка в документі з 1774 р.
    В актах про гуцульський бунт під проводом Кобилиці мешканців села Конятин п’ятнуеться як “найбільше бунтарських”.
    У Конятині душпастирську й громадську роботу вів український патріот о. Гр. Криштанович.
Село Підзахарич (Підзахаричі) було одне із свідоміших сіл Гуцульщини — завдяки близькості від адміністративного, торговельного й культурного центру — Вижниці.
    У присілку Хорови, приналежному до Підзахарича, народився у родині селянина-гуцула відомий педагог і письменник, передчасно померлий Данило Харов’юк (1883-1916). В селі вели освідомлюючу і громадську роботу довгі роки о. Іван Калинчук, а після нього о. Іван Онуфрейчук обидва селянські сини, які розуміли душу і потреби гуцулів – парафіян.
    У Підзахаричу у гуцульській родині народився Григорій Усик (1889-1971), педагог і великий український патріот, який щиро й віддано трудився на освітньо-громадському полі. Помер в Румунії. Вдячно згадують його мешканці Берегомету над Серетом, де він довгі роки віддано працював для добра свого народу.
    Село Ростоки (у радянських виданнях — Розтоки) у гуцульських розрухах під проводом Кобилиці брало активну участь. У Ростоках довший час перебував-переховувався, і навіть діяв, легендарний Олекса Довбуш. Звідси походив опришківський ватажок М. Штолюк (Катеринюк).
    У 1911 р. засновано в Ростоках читальню “Руської Бесіди”. Українська народна школа в Ростоках від 1863 р. У цій школі вчили віддані народній справі учителі – українські письменники: Данило Харов’юк і Микола Марфієвич. У Ростоках вели українську громадську роботу о. Володимир Тимінський, син славного о. Тараса Тимінського, першого українця-епископа Буковинської дієцезії, передчасно спенсіонованого румунами. Єпископ Тимінський доживав і помер у Ростоках. Після о. Во­лодимира Тимінського парохом у Ростоках був о. Борис Арійчук — тепер адміністратор УАПЦ на Аргентину з осідком у Буенос Айрес.
    Село Ростоки видало з себе широкі кадри висококваліфікованої інтелігенції, частина яких після студій вернулася працювати в рідне село. Між двома світовими війнами корисну національно-громадську роботу проводив двірник громади Ростік гуцул Юрій Різун.
Письменник Сидір Воробксвич присвятив одну із своїх поезій найкращій жінці в горах, “Марійці з Ростік”.
    Село Селєтин — одно із найстарших поселень Буковинської Гуцульщини. Вже в 1490 р. це село було подароване манастиреві Путна, якому піддані селяни мусіли виконувати повинності. Після 1786 р. (секуляризація манастирських дібр), Селєтин знайшовся під т. зв. камеральною адміністрацією і державною контролею, з камеральним мандатором. Цей правний статус селян був лагідніший від домініяльного. Але залежницькі повинності і податки гнітили селєтинців і в гуцульських розрухах під проводом Кобилиці вони взяли активну участь.
    Їх господарська залежність після скасування панщини мало змінилася, бо за користування дровами з лісу й за пасовиська їм доводилося платити.
    Село Сергії — це велике й знатне гуцульськими розрухами під проводом Л. Кобилиці. Тут народився у гуцульській сім’ї славний Лукин Кобилиця, який проживав аж до самого арешту у присілку Красний Діл, біля Плоски. Не дивно, що Сергії були в центрі подій 1843-1849 рр.
    Велику освітню роботу у Сергіях вели видатні учителі М. Глібка, Сулятицький і Т. Григорчак — останній сам селянський син Гуцульщини. Корисну громадську роботу виконував в Сергіях також о. Шорш.
    Село Устє-Путилів брало активну участь у боротьбі проти поневолювачів під проводом Л. Кобилиці. Українське освідомлююче піднесення села приходить аж після появи на літературному і громадському полі гуцула-поета О. Ю. Федьковича. У селі довший час після Першої світової війни душпастирську і громадську роботу вів о. Ілля Нагірняк, сам селянський син недалекого Підгір’я.
    Недалеко від села Устє-Путилів знаходиться славна скеля “Скаменіла богачка”, оспівана Сидором Воробкевичем у поезії тієї ж назви.
    Село Черешенька розляглося на східніх узбіччях Карпат. Воно межує з селом Багна, яке сьогодні підпорядковане сільраді Черешенька.
    Українська свідомість проникла в Черешеньці рано завдяки близькості до культурного центру Вижниці, а зокрема після створення в селі української народної школи з відданими справі учителями, які несли освіту в народ. Відданими працівниками на народній ниві були тут учителі Віктор Танасійчук та вчителька Пентелейчук, дружина поета Остапа Вільшини (Юрія Пентелейчука — 1899-1924). Вільшина в останніх роках життя жив і творив в Черешеньці.
    Щирими патріотами-душпастирями села були: о. Ст. Шпитко, о. Василь Мардак і о. Борис Арійчук.
Села Плоска, Шипіт (тепер Шепіт) і Яблониця (тепер Яблуниця) згадуються у зв’язку з гуцульськими повстаннями під проводом Лукина Кобилиці.
    У селі Яблониця довгі роки був особливо активним у громадському житті (після короткого перебування в селі Черешенька) о. Степан Шпитко, сам селянський син недалекого Підгір’я.
    До 1918 р., ба навіть до 1940 р., Буковинська Гуцульщина входила до складу трьох адміністративних повітів: Вижницького, Радовецького і Кімполунґського. Сьогодні Буковинська Гуцульщина в більшості входить до складу УРСР і творить Путилівський (тепер Путильський) та частину Вижницького районів. Південна частина Буковинської Гуцульщини входить до складу соціялістичної Румунії і становить частину поширеного Сучавського адміністративного повіту.
    У всіх селах частини Буковинської Гуцульщини, яка після 1945 р. знайшлася у кордонах сучасної Румунії, було введено в народних школах українську мову навчання. Але після 1958 р. почалася по всій Румунії у меншостевих школах румунізаційна хвиля, яка діткнула також українську Гуцульщину. За хрущовським зразком — українські школи почали переходити одна за другою на румунську мову навчання. Нам невідомо, чи в якомусь українському селі в школі затрималася ще українська мова навчання.
    Тільки в церквах цих сіл (релігійна свобода в Румунії далеко більша, ніж в СССР), відправляється у церковно-слов’янській мові, а проповіді виголошуються в українській народній мові. Священики лишилися подекуди ще з перед останньої війни.