ПРО ЗАСЕЛЕННЯ ГУЦУЛЬЩИНИ

    Хоч до другого тому Історії Гуцульщини входить не тільки Галицька, але й Буковинська та Закарпатська Гуцульщини, одначе з останніх двох Гуцульщин, на жаль, ми маємо дуже мало архівних матеріялів, натомість з Галицької Гуцулыцини ми маємо архівні матеріяли, які стверджують, що Галицька Гуцульщина почала заселятися в добу кам\’яного віку, тобто 11—7 тисяч років до нашої ери. Тож сучасні археологи в розкопках села Уторопи, біля соляних джерел знайшли кам\’яні знаряддя тогочасних жителів. В околиці міста Ділятина знайдено три людські стоянки з тієї сивої давнини.

    Так само з архівних знахідок довідуємося, що цей край інтенсивно заселяється в добу міді. Сліди людських поселень знайшли археологи з доби міді і в селі Іспасі (тепер Гірське). Також в селах Лючі, Нижньому Березові, Рожневі і в місті Ділятині.

З кінця одинадцятого століття Галицька Гуцульщина інтенсивно заселяється слов\’янськими племенами. В археологічній літературі їх називають предками білих хорватів. Поселення карпатських курганів археологи також знайшли в селах Ганівка, Рожнів, Стопчатів і Трач. У VII столітті на зміну карпатських курганів приходять племена білих хорватів, які в X столітті увійшли до складу Київської Руси-України. Мешканці Галицької Гуцульщини налагоджують зв\’язки з іншими околицями Київської Руси-України, а тому населення Галицької Гуцульщини помітно зростає. Таким чином, процес заселення Галицької Гуцульщини проходить досить довгий період від первісних людських стоянок до постійних заселень. Населення цих країв поступово консолідується в певну етнічну групу — білі хорвати.

    Хоч до другого тому Історії Гуцульщини входить не тільки Галицька, але й Буковинська та Закарпатська Гуцульщини, одначе з останніх двох Гуцульщин, на жаль, ми маємо дуже мало архівних матеріялів, натомість з Галицької Гуцулыцини ми маємо архівні матеріяли, які стверджують, що Галицька Гуцульщина почала заселятися в добу кам\’яного віку, тобто 11—7 тисяч років до нашої ери. Тож сучасні археологи в розкопках села Уторопи, біля соляних джерел знайшли кам\’яні знаряддя тогочасних жителів. В околиці міста Ділятина знайдено три людські стоянки з тієї сивої давнини.

    Так само з архівних знахідок довідуємося, що цей край інтенсивно заселяється в добу міді. Сліди людських поселень знайшли археологи з доби міді і в селі Іспасі (тепер Гірське). Також в селах Лючі, Нижньому Березові, Рожневі і в місті Ділятині.

З кінця одинадцятого століття Галицька Гуцульщина інтенсивно заселяється слов\’янськими племенами. В археологічній літературі їх називають предками білих хорватів. Поселення карпатських курганів археологи також знайшли в селах Ганівка, Рожнів, Стопчатів і Трач. У VII столітті на зміну карпатських курганів приходять племена білих хорватів, які в X столітті увійшли до складу Київської Руси-України. Мешканці Галицької Гуцульщини налагоджують зв\’язки з іншими околицями Київської Руси-України, а тому населення Галицької Гуцульщини помітно зростає. Таким чином, процес заселення Галицької Гуцульщини проходить досить довгий період від первісних людських стоянок до постійних заселень. Населення цих країв поступово консолідується в певну етнічну групу — білі хорвати.

    З архівних, хоч дещо і непевних матеріялів, довідуємося, що в другому етапі заселення, тобто в часах Х-ХІІІ століть, в Галицькій Гуцульщині вже існувало сімнадцять населених пунктів. До ординської навали поселення Галицької Гуцульщини, як правило, розташовувалися переважно біля або поблизу солеварень. Так, наприклад, поблизу солеварних бань існували за княжих часів такі поселення: Бабинопілля, Березів, Космач, Косів, Красногородка, Кути (Косівщина), Білі Ослави і Ділятин.

    За другим етапом поселення Галицької Гуцульщини слідував третій етап. Цей етап припадає на часи XIV-XV століть. Він характеризується інтенсивним відродженням колишніх запустілих поселень староруського часу та появою перших нових поселень за рахунок нового напливу населення із сусідніх теренів України. Одначе, як відомо, в 60-их роках XIV століття дикі орди почали постійно кочувати у південно-східних степах України та нападати на Переяслівщину, Поділля, південну Київщину та Волинь. Тож населення названих околиць, рятуючись перед дикими ордами, втікало в Карпатські гори. Це якраз і спричинило зростання населення в багатьох гуцульських поселеннях. Згодом з перелюднених поселень починається так зване роїння-поділ на дублетні села. Як свідчать архівні документи, перше таке роїння в Галицькій Гуцульщині задокументоване в 1482-му році. В тому часі село Березів розділилося на села Верхній і Нижній Березів. Таке роїння було спричинене напливом нових мешканців і природним приростом населення.

    Далі приходить четвертий етап заселення Галицької Гуцульщини — це друга половина XVI століття і перша половина XVII. В цей час довкола солеварень знову відбуваються поселення: Білі та Чорні Ослови (1572), Космач (1579), Акришора (1614), яка від 1946-го року називається Бабинопілля; Текуча (1648), а поблизу берегівських бань — село Микуличин (1515)3).

Особливо збільшувалося населення Галицької Гуцульщини в долинах річок Пруту, Лючки, Пістиньки, Рибниці і Черемошу, бо ці річкові долини мали сприятливий грунт для господарки. Таке перенаселення змушувало багатьох залишати насиджені гнізда і шукати власні урочища, де й поселювалися, зберігаючи старі назви селищ.

    На землях сіл-осередків засновуються не тільки сільські оселі, але й міста. Так, на ґрунті села Пнів появляється місто Надвірна в 1596-му році, а на ґрунті Стопчатова засновується місто Владків (тепер Яблунів). Така поява міст на ґрунті сіл убомовлюється вигідним розташуванням їх, бо вони лежали побіч торговельних шляхів, що проходили з м. Косова до Ділятина, а також наявністю промислових об\’єктів. Крім того, шляхтичі мали бажання захистити свої маєтки від набігу татар і турків. Доказом цього збереглася грамота Станислава Владка, старости галицького, яка була видана 2-го квітня 1606-го року. В тій грамоті читаємо: \”Ми, Станислав Владек із Германова, воєвода белзський, галицький і коломийський староста, власник Стопчатова, Іспаса (тепер село Гірське) і інших сіл та прилеглостей даю знати цим привілеєм, що дозволяю Криштофорові Жаб\’єховському на моєму дідичному ґрунті Стопчатів перед банею-солеварнею і поза нею, під горою Дубовою над річкою Лючка до облаза при дорозі з м. Коломиї, що веде до Лючі, Березова і інших сіл у горах, оселювати добрих людей і назвати містечко іменем нашим Владків… Оскільки містечко буде на пограниччі, то для безпеки його мешканців воно повинно обвестися валами з частоколом, а для оборони виділяється гармата і кілька рушниць\”. Така грамота є документальним підтвердженням того, як шляхта дбала про свої маєтки.

Для повноти історії Галицької Гуцульщини треба додати, що в другій половині XVI і першій половині XVII століть тут відбувається процес закріпачення селян та розбудова маєтків шляхтичів.

    Далі є п\’ятий етап заселення Галицької Гуцульщини, який припадає на другу половину XVII і середину XVIII століть. В цей період процес заселювання гірських найдальших куточків проходив знову ж таки під тиском кріпосництва та бажання поселенців знайти місце для скотарства, на що добре надавалися гірські полонини.

    Як довідуємося з архівних матеріялів, у другій половині XVII і першій половині XVIII століть тваринницьке господарство досягло течії річок Білий і Чорний Черемошів. Гуцули гірських сіл розводили овець і коней. А заселяли ці місцевості головним чином жителі косівської околиці. Так, наприклад, ще в 1789-му році у селі Гринява вони мали свої землі, на яких випасали свою маржину — дві родини з Великого Рожина і одна з Малого Рожина, а в селі Білоберізці — 16 гуцульських господарств із села Розтоки і одна родина із села Великого Рожина.

    Гірські гуцульські простори приваблювали заселювачів не тільки своїми запашними лугами, пасовиськами, багатими на дичину лісами, але й дещо слабшим кріпосним утиском. Так, наприклад, гуцули Космача в 1738-му році орендареві Дроздовському повинні були відробляти 16 днів на рік, а мешканці сіл Тишківці і Чортовець на Городенщині ходили на панщину три дні на тиждень.

Тут треба зазначити, що тоді в горах діяли чималі загони карпатських опришків. Тож під їхнім захистом, гуцули, які тікали з низинних околиць Гуцульщини та Поділля, осідали там без страху, що їх можуть віднайти на щойно освоєних землях і повернути на попередні місця, де вони мешкали. А тому у межиріччі річок Білий і Чорний Черемоші виникло шістнадцять сіл таких, як Ясенів (1658), Білоберізка (1669), Голови (1677) і інші.

    Виникають нові поселення і на землях найстаріших поселень. Так, наприклад, близько 1694-го року на землях села Старий Косів з\’являється оселя Смодне, а в Косові — село Москалівка, яка тепер є частиною центру міста Косова. А дещо пізніше на косівських землях, поблизу манастиря, утворюється селище Монастирисько та ін.

    Гуцульські села цього періоду заповнюються українськими поселенцями, хоч деякі західні вчені, а в тому числі й українські, твердили, що ті села населялися волохами і поляками. Але типово українські прізвища мешканців тих сіл, як Стефан Онищук, Василь та Іван Павлюки, Павлик Пазорів, Тимофій Несторчук та подібні їм опрокидують ті твердження ворожо наставлених до українців дослідників. Навіть у 1772 і 1789 роках в усіх шістнадцяти селах, що засновувалися в другій половині XVI століття, не знаходимо жодного волоського чи польського прізвища. Тож стверджуємо, що Галицька Гуцульщина заселялася українськими поселенцями, тобто місцевими людьми з гуцульських та подільських місцевостей. Тож на середину XVII століття Гуцульщина була добре залюднена таки гуцулами, а не якимись іншими — чужинцями. Так, наприклад, у селі Яворові в той час уже налічувалося 40 хат, у Криворівні — 90, Ясенові — 100, Розтоках — 120, Ферескулі — 150, Ільцях — 236.

    Як свідчать вищенаведені документи, Галицька Гуцульщина була заселена таки українським населенням повище середньої течії гірських річок Прут, Білий і Чорний Черемоші. Таким чином констатуємо, що гірські поселення, незважаючи на їх далеку віддаль від міст і бездоріжжя були багатолюдними поселеннями і на п\’ятому етапі заселення цей край уже був цілком залюднений.

    На цьому п\’ятому етапі заселення Галицької Гуцульщини не скінчилося, воно тривало і в 30-их роках XIX століття та на початку XX століття, що вже треба зарахувати до шостого етапу. Цей етап характеризується внутрішньою колонізацією незайнятих долин верхів\’я річок Білого та Чорного Черемошів, Бистриці Надвірнянської, Пруту та гірських полонин тих сіл, до яких вони належали.

    Цей шостий етап у своєму історичному розвитку ділиться на два періоди: перший — це освоєння долини верхів\’я річок Білого та Чорного Черемошів, басейну верхів\’я Бистриці Надвірнянської і Пруту. Цей період припадає на останню чверть XVIII століття і першу чверть XIX століття, а другий період цього шостого етапу припадає на друге півстоліття XIX і перші три десятиліття XX століть.

    Як свідчать архівні матеріяли, уже в другій половині XVIII століття відчувається тут земельна нестача, а тому села розсуваються вшир і створюються біля них присілки. Тож перші присілки з\’являються біля основних сіл в останній чверті XVIII століття головним чином у верхів\’ях Білого Черемошу і Пруту.

    А коли вже було заселено долини гірських рік, то гуцули почали осідати на високогірських пасовищах своїх сіл, тобто в тих місцевостях, де випасалася маржина. Цю маржину доглядали слуги дідичів та заможних гуцулів. На таких високогірських пасовищах гуцули будували хати-стаї. В тих тимчасових житлах з фронту будували печі і з тильної сторони добудовувалися дахи для маржин. Але у скорому часі на тих пасовиськах з\’являлися і півосілі житла, так звані зимарки.

    На тих зимарках гуцульське життя пульсувало від середини травня до середини жовтня, а там, де були великі запаси сіна, то худобу тримали й доглядали круглий рік. Біля таких зимарок гуцули почали обробляти невеликі городи, на яких садовили бараболю, засівали жито та овес. Таким чином ці зимарки (переходові форми між стаями і осілими господарствами гуцулів) поступово перетворюються в постійні помешкання.

    Такі гуцульські зимарки були початком високогірських присілків, які появлялися на полонинах того чи іншого села. Такі присілки й давали початок другому періодові останнього телепня Галицької Гуцульщини. Найбільше таких присілків з’являлося на верхній течії Білого і Чорного Черемошів. Так, наприклад, на просторах села Верховина (Жаб\’є) засновуються присілки: Джемброня, переіменована в 1946-му році на Берестечко, і Волова (1899). Джемброня уже наприкінці XIX і на початку XX століть мала свої присілки — Зелену (1899) і Топільчеве (1932)14). А з груп хат, що виникли на полонинах села Ільці, виростають присілки Красний Луг (Красник), Криве Поле (з 1958 р.—Кривопілля) і Кривець (1897). А на землях села Верхній Ясенів згадується присілки: Вигода (1895 р.), Бистрець (1832 р.) і Бережниця (1874 р.). На землях села Криворівні: Біла Річка, Чорна Річка (1910 р.), на землях села Голови: Явірник (1862 р.), Голошина і Стовпні (1932 р.), на просторах полонини села Гриняви, Сеньківське — село Яблуниця (1932 р.).

Найпізнішими гуцульськими селами вважають дослідники Корости (1933 р.) і Долішній Іспас (1934 p.; з 1946 р. село Долішнє). Корости були засновані химчинськими гуцулами на землях села Ганів, а Долішнє — іспаськими гуцулами в долішній околиці свого села. Перша оселя стала самостійним поселенням в 1958-му році, а друга відокремилася із Іспаса в 1934-му році.

    Виниклі присілки в останній чверті XVIII століття виділяються в самостійні одиниці у перших трьох десятиріччях XX століття. Так, наприклад, знамените курортне поселення Яремча перетворене в окремий населений пункт в 1910-му році. Ворохта — 1927-го року, Татаріє — 1929-го року (нині Кременці), Шикмани 1935 p., (нині Пробійнівка). А присілки першої чверти XIX століття стають селами 1958-го року на підставі рішення Івано-Франківської обласної Ради і включені в облікові дані адміністративно-територіяльного поділу области.

    Таким чином, на основі архівних матеріялів стверджуємо, що заселювали Галицьку Гуцульщину в останньому її етапі гуцули таких сіл: Голови, Гринява, Довгополе, Верховина (Жаб\’є), Яблуниця, Брустори, Іспас (Гірське), Річка (Косівська), Зелена, Микуличин, Пасічна, Пнів, Яблуниця (Надвірнянська). Заселення цього краю завершилося у 30-их роках XX століття, а відокремлення присілків і перетворення їх в самостійні села закінчилося в 1958-му році.

    Тож, як бачимо з наведених архівних матеріялів, що повне заселення Галицької Гуцульщини це довший історичний процес. Найбільш ефективне заселення цього краю належить не якимсь чужинцям, а таки місцевим гуцулам. Тож твердження західних і деяких українських учених про волохів і поляків є абсолютно мильні, які не підтверджуються глибокими науковими дослідами видатних сучасних учених.

    Щодо заселення Закарпатської Гуцульщини тож, наприклад, з архівних матеріялів про місто Рахів (Закарпатської Гуцульщини) довідуємося, що на території Рахова виявлено бронзові предмети пізньої бронзової доби, що відноситься до початку першого тисячоліття до нашої ери. Тож це стосується першого заселення Закарпатської Гуцульщини. Що ж стосується дальшого етапу заселення Закарпатської Гуцульщини, то знаходимо в архівних матеріялах підтвердження, що другий етап заселення тривав від XII до XVI століття. Доказом цього є те, що Рахів засновано в 1447-му році, Великий Бичків в кінці XIV століття, Ясиня в 1555-му році.

    Наступним етапом заселення Закарпатської Гуцульщини треба вважати середину XVII століття, бо в цей час посилювалося кріпацтво і тому люди втікали, заселюючи ці райони, де також в тому часі знайдено соляні джерела, які теж притягали нових поселенців, бо розбудовувався соляний промисел. Ці два моменти якраз і сприяли заселенню другого етапу Закарпатської Гуцульщини. І цей етап тривав до половини XIX століття, тобто часів знесення панщини.

    Дальшим етапом заселення Закарпатської Гуцульщини треба вважати час від знесення панщини і до перших років XX століття, коли розвивається лісовий промисел, розвивається торгівля лісом ,а також знайдення джерел залізної руди і збудування залізниці дуже притягало нових поселенців.

    Заселення Буковинської Гуцульщини проходило в такий самий спосіб і такими етапами, як і в попередніх Гуцульщинах. П урочищі Коритниці знайдено зразки — останки трипільської культури (III тисячоліття до нашої ери), на південно-східній околиці цього урочища знайдено останки доби раннього заліза (І тисячоліття до нашої ери). Ці знахідки вказують на перший етап заселення Буковинської Гуцульщини.

    Другим етапом заселення Буковинської Гуцульщини треба вважати початок нашої ери, бо в 1885-му році в Банилові знайдено римські монета ІІ-го століття нашої ери. І цей другий етап тривав до XII століття, бо в урочищі Долішніх Кут знайдено при археологічних розкопках останки поселення в тих століттях.

    Про третій етап заселення Буковинської Гуцульщини довідуємося з письмових документів, що цей етап тривав від початку XIV століття до XVII століття. Доказом цього є письмова згадка про місто Вижницю в літописі М. Некульче. Цей молдавський літописець відносить це поселення до сіл, що існували ще при кінці XV століття.

    Четвертим етапом заселення Буковинської Гуцульщини треба вважати половину XVII століття, коли Буковину було прилучено до Австро-Угорщини. Після цього на території всіх українських поселень, які підпали під Австро-Угорщину, посилюється кріпацтво, яке сприяло заселенню Буковинської Гуцульщини, де ще не було кріпацтва. Цей стан тривав до знесення панщини 1831-го року.

    П\’ятим етапом заселення Буковинської Гуцульщини треба вважати час від знесення панщини до вибуху Першої світової війни. Доказом такого твердження є розвиток лісової промисловости і побудова вузькоторівки на терені Буковинської Гуцульщини.

Залишити відповідь