Надворі золота осінь. Осінь з
теплими днями й чистим голубим небом. У нас, у горах, осінь дуже чудова. Ні
одна пора року так не живить смутку, як осінь. Пушкін порівнював осінь з красунею,
що вмирає.

Хтось уже відбув у відпустці, а
моя припала у сезон «бабиного літа». В народі кажуть: «Скажи де ти відпочиваєш
– і я скажу, яка в тебе зарплата». Якщо
у тебе будівництво, а ще син навчається у вищому навчальному закладі, то й не
дуже «розженешся» десь відпочивати.

Я завжди обираю паломництво по
святих місцях. Ми живемо у світі, де завжди знайдеться і місце, і причина
зачорнити душу гріхом. Тому поспішаємо до храму.

Ось і в цьому році Бог допоміг
побувати в святих храмах і проїздом відвідати Львів – місто міцне, хоробре,
мудре і з великою історією. Про паломництво я ще напишу іншим разом, а сьогодні
мені хотілося б розповісти про зустріч із письменницею Марією Матіос.

Втечу від світу, віддана
самотності,

Замрію непрожитим ще життям.

Чоло закрию хусткою скорботності,

Тугу розвію вітряним виттям…

Запрагну світла й темряви
водночас,-

Змінити все, що ще ніхто не зміг.

Твоє життя й моє в різночас

Сплести й з’єднати, навіть якщо
гріх.

Не в тому річ, що люди поміж
нами.

І не біда, що час не так пішов.

Допоки, кинуті світами,

Блукати будемо ми знов?..

На перехресті розірву дроти,

Навколішках душа перебреде.

З тугою ми – дві самоти:

В різнобіч – не побачать нас
ніде.

Прощання

Мій вчинок – грім і блискавиця.

Дзиґарок б’є на сполох.

В моїй душі, немов живиця,

Розлитий батьків голос.

Акорд прощань, провин, бажань, –

Усе зітреться в попіл.

Я сильна, та душевна грань

Опаде листом жовтим.

Крихкі граніти сипле

Моя любов утомлена.

Душа і кров розбиті,

І згуба розколена.

Прагнення вищих цінностей

Роздирає нутро навпіл.

Я відчула різницю пристрастей

І хворію кохання залпом.

Розірвана, роз’ятрена,
зганьблена,

Не йду – тікаю в чужди.

Ця біль у часі загублена,

Хоч вороття не буде.

Прощайте, гори, ріки,

Усі гірські стихії.

Простіть гріхи, іду навіки.

Грім б’є, і сонце вже не гріє.

Це не кінець, не крапка, –

Абзац життя нового.

В дзиґарку стрілок парка

Диктує ритма свого.

Одокія Проциха мала великий дар
вид Отця Небесного. Помежи людьми по-усєкому називали: хахлєрькоу, відьмоу,
няукоу, примивніцев. Про то Одокія легко спала, ни мала страху вид бабинских
бріхонь. Шонеділі до церкви, шосвєта у церкві, усі світки, п’їтниці великі,
східні виутіркі постила, тай молиласи…

Жяден похорон ни пропустіт, ані
жядного попосижіння, ци то набуток, а ци комашня, нічо ні обходилоси без
Процихі. Де ні посій, там зийдет Одокійка люба, світила би си.

Любу слабість уміла заговорити,
усіляку болізніну вигонєла, знала і вид поганкі-харлойкі, і вид «стріли»,
навіть «бабиці», і тотє видварювала дев’їтьма лижками.

Ве́лико уміла «Ружу» палити, а
вид покійного Семенця научіласи «Три́душі» дітим видвертювати. А єк-хто увійдит
ид ній у хату, то єк глипнет, то зразу знаї из чім ти увійшов ид ній. Руку до
чола покладит, зразу лекшєї.

Про автора

У багатому різнобарвному вбранні
розходжує весна. Заглядає у кожний куток, ліс, поле, сад, у кожну домівку, а
особливо туди, де є малі діти. Вона з’явилася на світ саме у цю дивну,
прекрасну пору року. Ім’я для неї батьки обрали з глибокою правічною суттю –
Любов. Це спадок від Всевишнього. Любить всіх і все, що її оточує. Великий
зв\’язок має її душа із природою, – в тісному контакті спілкування вони йдуть у
ногу з життям. Природа змалечку надихала Любов Федюк-Жалобу до творчості, до
всього красивого, доброго, вічного. Народилася, жила і виросла в найчудовішому
куточку Гуцульщини – мальовничому селі Дихтинець. Тут і закінчила школу. Всі
бачили у ній філолога чи журналіста, але серце дівчини таємно мріяло про сцену.
Ще змалечку в родині Федюків існувала дивна атмосфера: любов до культури,
бажання вилити все в слові, в музиці. Талант від предків отримали в спадщину, а
це рідкісний скарб.