Одокія Проциха мала великий дар
вид Отця Небесного. Помежи людьми по-усєкому називали: хахлєрькоу, відьмоу,
няукоу, примивніцев. Про то Одокія легко спала, ни мала страху вид бабинских
бріхонь. Шонеділі до церкви, шосвєта у церкві, усі світки, п’їтниці великі,
східні виутіркі постила, тай молиласи…

Жяден похорон ни пропустіт, ані
жядного попосижіння, ци то набуток, а ци комашня, нічо ні обходилоси без
Процихі. Де ні посій, там зийдет Одокійка люба, світила би си.

Любу слабість уміла заговорити,
усіляку болізніну вигонєла, знала і вид поганкі-харлойкі, і вид «стріли»,
навіть «бабиці», і тотє видварювала дев’їтьма лижками.

Ве́лико уміла «Ружу» палити, а
вид покійного Семенця научіласи «Три́душі» дітим видвертювати. А єк-хто увійдит
ид ній у хату, то єк глипнет, то зразу знаї из чім ти увійшов ид ній. Руку до
чола покладит, зразу лекшєї.

Одокія Проциха мала великий дар
вид Отця Небесного. Помежи людьми по-усєкому називали: хахлєрькоу, відьмоу,
няукоу, примивніцев. Про то Одокія легко спала, ни мала страху вид бабинских
бріхонь. Шонеділі до церкви, шосвєта у церкві, усі світки, п’їтниці великі,
східні виутіркі постила, тай молиласи…

Жяден похорон ни пропустіт, ані
жядного попосижіння, ци то набуток, а ци комашня, нічо ні обходилоси без
Процихі. Де ні посій, там зийдет Одокійка люба, світила би си.

Любу слабість уміла заговорити,
усіляку болізніну вигонєла, знала і вид поганкі-харлойкі, і вид «стріли»,
навіть «бабиці», і тотє видварювала дев’їтьма лижками.

Ве́лико уміла «Ружу» палити, а
вид покійного Семенця научіласи «Три́душі» дітим видвертювати. А єк-хто увійдит
ид ній у хату, то єк глипнет, то зразу знаї из чім ти увійшов ид ній. Руку до
чола покладит, зразу лекшєї.

Кішкє́й маєток нажила за
нівеликій чєс, але усьо своїми руками, тий головоу свойоу. Легко було з нев
говорити, на усему си знала, і кожда людска таїна у ній си тримала посмертно.

Мала велику охіть до усєкіх
фіглів, любила си посмієти. Реготи у неї
у криві були, ші вид предків такий талант си передау. У одні чіси бувало
так си шкірит, шо аж сусіди з-за плоту чудуютси. Федориха Аксенія учюї її
уповіданнє, тай собі ридної си засмії. Идет у город, зитнє пару крижівок
капусти, та єк заспіваї, єк зазулька у паш, аж за душу тне.

І де тої охоті тілько Бог уклау,
де того витримку, тай тої биги узєлоси у Одокії?

Раз у літі, майже перед першої
Богородиці, прийшла ид Прочисі Шинкарєнка Катерина, тай зачєла просити
примовити мужови вид стріли. Шош коло поточіни застрілило, єк клецкі вастау;
зибгавси з цапіноу, а устати уже не збізував, лиш жєвкнуло попид хауков. Напере
гадав на поганку. Але болі́зніна дьохкала лиш уночі, єк сонце за колоду сідало.

Уже вечір си ловив за небо, вітер
дерева бгав д’земни́, а хмари великоу вінов збилиси укупу. Дес у далечіні тьохкало піціцьке потітко,
єк би хто їго за бурлак хапав, а баби за примивку си й ни брали.

– Любі-срібні Процихо, бійтиси
Пана-Бога, берітси рєтувати мого гебе́ушя. Де пишов у тоту днину на той
зарінок, засунувси би їму…

І казала гамакови: «Не йди,
берімси до кішні, бо косовиця, то перше.» Але бо то мірно на своїму, єкі ці
гуцули завоїсті, уперті, закаменіло би навіки, такі так, єк їму си хочі. Пишов
у присподне, а тепер ва́укатци: то на постелі, то на призбі. Йой та йой, та
йо-йо-йой. Шлях би ‘го був тра́фиу шє у мами́нскі отробі, на кропиву би була
‘го ви́ссєла, де вин такий учінивси на цес світ, дурень останній.

Але бо то ші тота дямба, золоті
Одокійко, пропала би їму, мусо́ли, би тот їзичок їму ви́́мулило. Бигме, Боже,
вид учєра ні став тарахкотіти, хоть і ві́крутило їму дямбу на один бік, але то
шє лихо, єк вин так дємботи́т. Ой, біда велика з цими стриями, дохто́рі би їх
пороли. Але, любі-срібні, намальовані Процихо, примоуєйте, най идет удітчі з
хати до йкоїс роботи. Бо це, бигме, чісте чудо, такого покаю з поругаєм,
єк у мене, нікде нема у світі.

Из тими говирками бабкам шє ни
єдна чверть годині на дзигарку пройшла, а уни куют собі, єк зозульки.

Душко моя, – каже Проциха, – це
ни вилика біда, примов’ю зараз, а чіму й ні. Ану
шє раз кажіт, коли ‘го бирше дьо́хкат: досвіта ци
поза опи́вночі?

– Бирше опивночі, так
вайльокатси, шо дививси би попид сволоки скакати вид болізнини… громи ясні би
‘го спалили, де смих дурнуля колис пишла за него
такого варіята, омразного такого. Але тої говірки не вичєрпау би кавушем, єк из
чуберки, сиплитци з писка.

Борше, саракі, примоуєйте,
куда-туда, косо-криво, аби живо, бо раз мені до довбні си о́зми, може, шє й у
бата́лію си пускати, зі́хер, шо так буде, борше, бо я зо́ страху гину.

Зачи́ла Проциха лагодити усьо до
примі́вкі: ножі, ву́глє, воду, чісник, цвикі. Из реготами, з обсудками та
брі́хнями шош поклюпало у шибу, а витак у хоромах пройшлиси му́жескі ноги.
Жинки порозуміли, шо по їх душу сам Мицьо іде, не витримавши болі́знини. За
малий волос си ни порощібали бабки, котра куда, єк цес двері отвори́у.

Увійшов кунту́рно, гепнувси
головов у сволок, аже зерниці му си засвітили, заговорив, тримаючіси за голову,
тай запросив, аби цисі си май ворохо́били борше, бо страшно ‘го застрілене болит. Докі сусіда примоує́ла, Мицьо зачє́у
страшно позівати, тий лиш брикнув, уснувши. Рот му си роззіви́у, єк ворота, аж
слина почуріла у пазуху, а обличкі на май чес стали мокріські. Зато писок їму
зачєу стуха́ти помалу. Жіселе́нний піт збив їго з гори до у самі спо́дні.

Залопотіли, затроскотіли шкабрі
пид піччю, імиласи за май чєс ватра, забуїла сметана у чавуні на шпарга́ті пид
бануш. Їда маха́ми була зла́гожена, кофичка з гу́слінкоу, такоу, шо аж у стіні
стрілєла, барабулі з бри́нзоу. Усьо, єк маї бути у ґаздині-гуцулки.

Устав, поверси вид сну і Мицьо.
Єк пома́цау пи́сок, так си не спамніта́у, тий третої не
порозуміу.

– Тьфі, – плунув уліво до трьох
раз, аж почерез чєлідь слина перештрикла. –Ти, відійшо, Одокійко, ніуми́того,
єк то кажут, щє́зника маїш. Єк то так слабість згинула? Але дай, Боже, тобі шєстя та здоров’я, шо іс мене на ноги поклала. Я тепер такий дужий, шо
ґруні бих звернув, євері з корі́ннєм бих повимикау. Але такі шош знаїш, бабка
тобі, видко, у карабушці нівми́того лишила перед смерті. Ох, і лекше, бигме́,
лекше мені, – сплеснув у долоні двометровий, чорний, єк вуголь, Мицьо.

Зачила ґаздиня кликати до столу,
бо харч уже вистивау. Сіли, попоїли за смаком, по пара дек горівки випили,
обцулувалиси, тий из прими́вкоу лиш закомнідєли у ве́ршєдь, до кутання…

Уже смих пизно, єк уни си кутали,
ци сп’ючі, ци співаючі, але ні зараз, я уздріла, єк із комина ватра си
закрутила, укривши усі кичєри димами. Видко, Катерина роки каглу не вимітала.
Кажут, шо дим ід негоді стелит си по земні. А уже витак було чути голос її у
толоці, пишла мажу́лі свої доїти. Пиввечіра пшкиня́кала на корови…

Отаке уно життє гуцульське.
По-усєкому приходитси днинку днювати тай нічку ночувати. Хтос випив тай співає
собі, а хтос заслаб, хтос блиснув на тот світ, а хтос виддаєтси, у когос
старости, а хтос до смерти у дівках си розсипа́т, хтос шош ви́гоїв, а комус вид
болі́знини примов’є́т. Але шо би ні було, усі біжут до Процихі. Умії шіро
помогти ближному, тий плати за тото нієкої ни бере́т, каже, шо гріх великий.
Фийст добра жинка. Але люди є люди…

Шє тот ни прийшов на цес світ,
аби усім догодити міг, а тим бирше гуцулам.

Життє то життє! Навік-вікоу,
амінь. Ни можна ні вид чого си зарікати… Бо хто си зарікаїт, той тото усьо на
собі маїт. Де би ти ні був, а примовити маїш уміти. Ні траба того си посором’є́ти, шо тобі предки лишили у ві́но.

Переймайте вид старині усєке,
покі шє жиют на цим світі, докі смерть їх розум ні скєла. Єк ні тобі, то шо у
нагоді стане. Навік ни устидайтеси свого ридного, де би ви ні були у світах.

Усьо, шо пра-прадіди наші знали,
тото з покоління у поколіннє нам, уже соурименним, передали.

Любов ЖАЛОБА.