Категорія: Історія Путильського краю

Архітектурні пам\’ятки Путильщини

    Перелік архітектурних пам\’яток Путильщини. В таблиці вказано порядковий номер пам\’ятки серед усіх українських пам\’яток, рік створеня, місце розташування та охоронний номер в загальноукраїнському переліку архітектурних пам\’яток.
Читати дальше

ЛЕГЕНДИ РІДНОГО КРАЮ

 СКАМ’ЯНІЛА БАГАЧКА

     Жила превелика багачка. І провідала вона, що  в сліпої бабуні є гарна дочка. Наказала забрані її до себе в рабині. І взяла. Сумує голодна мати, невидюща, йде до панії і плачно молить: «Верни мені дитятко моє, коб хлібом мене догодувало до смерті. Я ж бо темна, стара, нездужаю». А пані з погорда засміялася, тай взяла під ногами великий, як бухінь хліба, камінь і подає в руки невидющій: «На, їж, одвічае багачка. бери. бери». Помацала рукою стара камінь, розмахнулася ним і жбурнула у панію. «Коб ти сама стала каменем!» тільки й гукнула.

На місці багачки й з’явилася оця скеля. Донині стоїть на згадку, щоб пам’ятали всі, хто людям глум чинитиме.

 КАЛИНОВЕ  ГРОНО

Воно,  оте гроно, колись мало не скрізь – не на кожній горі росло-родило. Довго доводилося людям шукати його всіма верхами, лісами й долинами, зрубами, кичерами, згарами. Навіть на кам’яних скелях відшукували, та рідко хто знаходив.

Одного разу ішов пастух з турмами овечок попри високу і стрімку скелю. Задивився на її шпилі, а звідти червоним блиском сонячного проміння вдарило в юначі очі. Приклав руку до чола, прикриваючи дашком долоні очі, помітив на скелі звисають налиті соком грона червоної калини.

З тих радощів кинув він багацькі вівці й пішов добувати грона. Та ледь дійшов до половини скелі, як зірвалася брила разом з ним, загула-загуділа донизу. Пастух знепритомнів, а поки повернулась свідомість, вже нічого не міг бачити, крім темної ночі…

Іншого разу, ішли лісоруби попід ту Довбушеву скелю, і так само, як пастух, почали зазирати на їх шпилі. І вони побачили червоні ягоди, що звисали з калинових галузок. Чули від старих людей хто знайде ті грона на скелі Довбушевій, той щастя йме, жити буде в достатках і горя не знатиме.

Пустилися й вони. Топірцями підпиралися, з колод драбини змайстрували, але так само обривалися і падали додолу.

Ні, не міг у ті давні часи ніхто того щастя мати. Гуцульський рід був паном-дідичем ошуканий, у кайдани закований. І ті калинові грона не могли тоді щастям служити простому люду. Щорічно люди їх шукали-вишукували та не знаходили.

Але прийшло щастя й у зелені Карпати. І ггепер кожен гуцул може зірвати червоне гроно калини або ж посадити калину біля дому. Може мати все, і щастя також.

 

ЯК ДОВБУШ ДІСТАВ СИЛУ

Він був малим хлопцем і пас вівці на полонині. Тай він тоти вівці загубив. То йшов дощ, блискало, а він шукав овець. А той щез би плясав на плиті дражнив сі з богом, а громи не могли його побідити. Він стрілив і вбив того, щез би. Як він його вбив, приходить до нього чоловік і питає сі його: «Що ти хоч за се, що ти єго вбив?» Він тільки собі зажадав, аби був сильний і мудрий.

Той сказав: «Ти дістанеш силу!». І тогди виросли му на голові три золоті волоски, і він від того мав таку силу, шо його сі кулі не брали.

ЧЕРЕМОШ І ПУТИЛКА

Було це дуже давно. Розповідають старі люди, що колись давно жили два сусіди і вони дуже сварилися. Були вени обоє багаті. В одних була дівчина, яку звали Путилка. А в других хлопчик, якого звали Черемош. Коли діти виросли, вони покохали одне одного. Ходили лісами і полями. Але недовго їм було так добре. Дізналися про це їхні батьки. Вони почали лаяти своїх дітей. Але Путилка і Черемош не звертали на це уваги. Батьки ще раз підстерегли їх удвох. і тоді почали їх бити. Били, били, поки кров не почала текти. Тоді вони ледь-ледь піднялися на ноги і сказали одне одному: «Нема що нам робити на білому світі». Підійшли до краю скали, кинулися вниз і розбилися.

Тоді батьки пожаліли, що вони таке накоїли. І проливали сльози. І утворилися дві великі річки. Народ назвав в честь дівчини річку Путилкою, а в честь хлопця Черемош. І тепер вони зустрічаються і стають однією річкою, яка називається Черемош.

І в честь цих двох річок назване наше село Усть-Путила.

ПРО ГОРУ ГОВДЯ В СЕЛІ ПЛОСКА

У селі Плоска жив багач по імені Говдя. Дуже багато у нього було грошей, їжі, одягу, маржини. Але до цього багатства додавалася його велика скупість. До того скупий був, що собі на вечерю велів подавати грінку хліба й кухлик води.

Однієї грозової ночі до його двору підійшли два брати. Блискавиці розтинали небо навпіл, громи рокотали у них над головою, а холодні струмені дощу не залишили жодної сухої нитки на їхньому одязі. Хлопці постукали у ворота. Але Говдя, злякавшись витрат, що на нього чекали, звелів нацькувати на подорожніх собак. Зі злістю накинулись вони на братів.

Мокрі, голодні, покусані брати підійшли до дерева і стомлено сіли.

— Бодай тобі, скнаро, ніколи добра не бачити. Як ми ось тут, під блискавицями мліємо, так і ти пропади!

В ту ж мить весь замок зайнявся вогнем.

На ранок здивовані плосківчани побачили на місці замку велику гору.

І назвали її люди Говдя.

Пізніше на самій вершині гори з\’явилось озерце. Кажуть люди, що то сльози Говді за його втраченим багатством.

 

ПІДЗАХЛРИЧІ

На одній з високих гір у Шдзахаричах є невеличке озеро. Мало хто з теперішніх людей знає, що тут відбувалося колись. А було от що.

По долах казилася татарва та польська шляхта- Не мали ніаші люди тоді спокою ні вдень, ні вночі. Тяжко було засівати поле, а ще тяжче збирати врожай. Дивись ні звідси, пі звідти вискочать яничари або польські пахолки, заберуть майно, людей до ясиру, а хату з димом пустять. Люди рятувалися як могли. Хто був дужчий, той втікав до козаків на Січ або до опришків у гори. Старі і слабі тікали у непрохідні нетрі й там будували собі колиби.

Так па цій ось найвищій горі, недалеко від озера, оселився чоловік на ім’я Захарій. Був той чоловік високого розуму, кмітливий і відважний.

Почав розводити ґаздівство: коні, корови, бики і вівці. Без пастуха обходився, бо земля в горах не була помежована і товар собі ходив пустопаш.

Дивиться раз Захарій, а надворі стало темно, як серед ночі. Потім як блисне та як гримне – аж злива з вітром зашуміла, і — Пек сему лиху, що це таке? — гадає собі Захарій і став шукати худібки. Шукав недовго, бо весь товар був у кошарі. Коні стригли вухами і фуркотіли, а корови та візці перепуджено обзира-лиея.

Почав Захарій рахувати майно, але найкращого бичка не було. Таке нещастя повторювалося майже кожної днини.

— Що це за біда знайшла мене тут, у горах, на новому місці? думав Захарій, а сам почав наглядати за худобою. Так минуло кілька днів.

Одного разу, в неділю, стоїть Захарій на горі та й ловить оком милу сиьн гірську. Та раптом все потемніло. Блискавка засліпила очі, а від зливи з вітром у Захарія не знайшлося сухого рубця. Від озера щосили тікала бідна маржина- Десь загубилася найкраща телиця.

— Що за дідьча сипа? бідкався Захарій і наблизився до озера. Але там тільки хвилювала закривавлена вода.

Віднині стало зрозуміло, де дівалася худоба- Захарія не бралася робота. З голови не виходила думка, як знищити зло.

Раз під вечір підійшов бик до озера пити воду. Звідти висунулося довгоголове Страшило і до бика. Захарій прицілився, випалив, а Страшило як закричить та в повітря як шугне… Блискавка з громом, вітер з дощем, вогняна сила Страшила так і прибили Захарія до землі. Страшило полюгував над Захарієвими горами, перелетів Черемош і сів коло озера на Сокільськім.

На перший раз Захарієві не вдалося знищити Страшила, бо задрібні набої мав, але напудив його від своєї колиби.

Та не встиг Захарій забути про все, що сталося, як пропала ще одна худобина.

— Вернувся Страшило, подумав господар.

Тепер він набив свою рушницю не дрібним шротом, а лезами сталевих ножів. Узяв гострий топірець, присів коло бука і чатує. Довго довелося посидіти. На третій день Захарій почав дрімати. Тут з води Страшило як завиє та на Захарія.

Несамовито випалила рушниця Захарія. Блиск вогню і розпечених лез осліпили Страшила, і він врізався в сук бука. Розплющивши
очі, Захарій бачить, як поранений змій звивається, скаженіє і от-от зірветься з сука. З його тіла капала чорна кров, як дьоготь. Гострий топірець Захарія відрубав одну, а потім другу голову Страшила від ростромленої туші на суці.

Відтоді озеро стало чистим, а вода в ньому солодка. Береги вкрилися густою рослинністю. І більше не зникала людська худібка.

Кажуть, що той Страшило то був злий дух найстаршого начальника польської шляхти і татарської орди.

І побачили втікачі від лиха у Захарії свого захисника та й стали селитися під горою. Виникло село. Спочатку його називали Захарич, потім Підзахарич і врешті — Підзахаричі.

Юрій ФЕДЬКОВИЧ

Немає коментарів

БІОҐРАФІЧНА ДОВІДКА

Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище — Осип Домінік Гординський де
Федькович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці) народився 8
серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької
обл.). Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина
та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім’ї українського
священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису
перейняв від неї й майбутній письменник.

Читати дальше