Одокія Проциха мала великий дар
вид Отця Небесного. Помежи людьми по-усєкому називали: хахлєрькоу, відьмоу,
няукоу, примивніцев. Про то Одокія легко спала, ни мала страху вид бабинских
бріхонь. Шонеділі до церкви, шосвєта у церкві, усі світки, п’їтниці великі,
східні виутіркі постила, тай молиласи…

Жяден похорон ни пропустіт, ані
жядного попосижіння, ци то набуток, а ци комашня, нічо ні обходилоси без
Процихі. Де ні посій, там зийдет Одокійка люба, світила би си.

Любу слабість уміла заговорити,
усіляку болізніну вигонєла, знала і вид поганкі-харлойкі, і вид «стріли»,
навіть «бабиці», і тотє видварювала дев’їтьма лижками.

Ве́лико уміла «Ружу» палити, а
вид покійного Семенця научіласи «Три́душі» дітим видвертювати. А єк-хто увійдит
ид ній у хату, то єк глипнет, то зразу знаї из чім ти увійшов ид ній. Руку до
чола покладит, зразу лекшєї.

Про автора

У багатому різнобарвному вбранні
розходжує весна. Заглядає у кожний куток, ліс, поле, сад, у кожну домівку, а
особливо туди, де є малі діти. Вона з’явилася на світ саме у цю дивну,
прекрасну пору року. Ім’я для неї батьки обрали з глибокою правічною суттю –
Любов. Це спадок від Всевишнього. Любить всіх і все, що її оточує. Великий
зв\’язок має її душа із природою, – в тісному контакті спілкування вони йдуть у
ногу з життям. Природа змалечку надихала Любов Федюк-Жалобу до творчості, до
всього красивого, доброго, вічного. Народилася, жила і виросла в найчудовішому
куточку Гуцульщини – мальовничому селі Дихтинець. Тут і закінчила школу. Всі
бачили у ній філолога чи журналіста, але серце дівчини таємно мріяло про сцену.
Ще змалечку в родині Федюків існувала дивна атмосфера: любов до культури,
бажання вилити все в слові, в музиці. Талант від предків отримали в спадщину, а
це рідкісний скарб.